Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Вони обоє злякалися: Броня і їжак; Броня вдарила руками об хвіртку, а їжак скулився біля каменюки. Броня горіла між ночі яскравим полум’ям, вологий вітер не мав сили погасити того вогню, гнав на неї густі чорні хвилі, хотів утопити її й поховати, хотів зірвати з неї одежу, щоб залишилася тут перед ним і ніччю гола — він би запліднив її ще таке спрагле тіло. Вітер у цей мент одчував зневагу до чоловіків білого світу, які байдуже проходять мимо такого високого вогню, горнучись у пальта і притупуючи благенькими туфлями, через це він і рвонув на ній одягачку і відкинув з колін спідницю, аж присіла вона перелякано, схопившись за ту спідницю двома руками. По тілі її пройшла хвиля ослабу, вичерпаності й кволості; вуста в неї затремтіли, а голова обертом пішла — стала така немічна в цій ночі, перед цим вологим навійлом, безсоромником оцим і блудягою. Дві сльозини викресалися з її очей, і вітер розбризкав їх, кинувши віяльцями на щоки; тоді вона й зрозуміла, що там, у тому домі, який засвітив уже за її спиною вікно і дивився розкресленим на шість шибок оком, нічого особливого не сталося; вона простісінько заснула біля того телевізора, адже показували таку нудоту, і їй приснилася та неймовірна розмова Заспокоїлася від тієї думки й відчинила свою хвіртку. Вітер ударив її в спину і ввігнав у двір; він, здавалося, розсердився не на жарт, бив її вже наввимашки: по спині, по голові й по ногах. Вона заслужила цієї кари, через це й не опиралася, тільки бігла підтюпцем по темній стежці, дрібненьким винуватим крочком і хлипала, наче дитина. Вітер увігнав її в двері, стусонувши у спину і заплеснув за нею стулку. Вона опинилась у холодній вогкій тиші сіней, темній, хоч очі позич, з важким запахом зволоженого вапна, гасу й кислої капусти. Обтерла щоки обома руками, а тоді віддихалася. Хотілося їй скорчитися тут, на підлозі, сціпитися, зажмуритися, хоч навколо й так не проглянеш, і прокоцюбнути цілу ніч; хай би вона, ніч оця й темрява, змила з неї безвинну вину її, і хоч вона навіки залишиться сама, але буде спокійна й тиха і не відатиме відчайного болю, що так немилосердно зараз її стьоба.

Потяглася рукою туди, де був умикач, пальці ковзнули по шарудявій стіні, відчуваючи пучками вклеєні в тиньк піщини; світло спалахнуло так раптово, що Броня аж похитнулася. Зачаїла дихання перед тим, як увійти до кімнати: вчувалися їй легкі, безтілесні кроки, дихання якесь чи, може, шепіт. Але то був тільки кіт, почув господиню і дряпався до неї з хати; їй же здалося, що це Той, хто лякає на самоті; Той, що зводить її; Той — білий з темним оком, невідь-хто; Той, що проганяє від неї сон і п’є з очей її сльози — вітер вологий, проти якого спасу нема!

Кіт стрибнув їй на груди, і, хоч сама привчила його до цього, мороз проповз їй по спині. Бридливо відштовхнула тваринку і та впала на підлогу, здивована й уражена; Броня відчула, що може зненавидіти це капосне створіння, має навіть хіть схопити його зажма за гриву й викинути на вітер. Кіт пішов просто на неї, вихиляючи тілом, звівши трубою хвоста і запобігливо помуркуючи. Торкнувся її чобота і вона не стерпіла, схопила його і, привідчинивши двері, викинула надвір, задихнувшись од лютого ляпаса, яким нагородив її вітер. Кіт нявкнув і зник у темряві, а Броня відчула, що в неї неживе тіло і що їй важко навіть сінці перейти. Мала набубнявілу голову, отерпла рука відчинила двері, з хати повіяло прицвілою пусткою. Засвітила світло, скинула чоботи, хустку й пальто, всунула ноги в капці і, мерзнучи вже від порогу, рушила до вітальні, де відверто гуляв вологий вітер: кватирка не була зачинена і вітер вистудив кімнату понікуди. Тоді несподівано для себе вона знову згадала Льоньку, отого чоловічка під ліхтарем у куцому пальті, котрий завзято волочив здоровенні відра. Далека, холодна й смутна всмішка торкнула її вуста, бридливо їх кривлячи. Треба було зачинити кватирку, а тоді вже — в ліжко, холодне й також вогке; вона ступнула негнучкими важкими ногами до вікна, а коли протягла руку до гачка, раптом упало на те вікно щось темне й лахмате, задерло хрупко кігтями і в темному отворі кватирки, куди неспинно вкочувалося вологе, зимне повітря, виросла чорна, хижа, оскалена котяча морда. Броня закричала і вдарила кота межи очі. Той хитнувсь у вікні і знову пропав у темряві, а вона, накинувши защібку, затрусилася від немочі й плачу.

3

Льонька їв свіжорозігрітий бігус, кусав великими шматками хліб, загортав ложкою теплу, тлусту страву і накладав на обидві щоки. Молотив зубами і трохи поплямкував, очі в нього, як завжди під час їжі, ставали малі й нетямкуваті; Тоська зайшла до кухні й приклеїла круглу сідницю до ослінця. Дивилась, як він їсть, і відчувала обридження впереміж із вдоволенням, оченята її ставали такі, як у нього: малі й трохи нетямкуваті.

— А ти чого не їси? — відірвався він од миски.

— Фігуру рішила наганять, хе-хе, — показала зуби Тоська. — Буду така, як Бронька: Кащій безсмертний.

Він пирснув у капусту, як кіт, і знову замолов щелепами, і вона аж образилася від такої його неуваги.

— Ти що, й повірив?

— Та нє…

— Я вже повечеряла, — звідомила вона добродушно. — Хіба чаю випила б, та вставать неохота.

Він кусав хліб і загортав ложкою капусту. Накладав за обидві щоки і молотив щелепами, ніби хотів швидше звільнити собі рота.

— Слухай, Льонь, — ліниво озвалася Тоська. — Може б, ми кабанця завели?

Він невиразно мрукнув, бо все ще мав набитого бігусом рота.

— Я так і думала, що захочеш. Оце я бачила стару Смердиху, зара вона у столовці работає. Давай, каже, приходь у столовку, можна буде достать дешево зливки всякі, помиї. Щось докупили б і помаленьку вигодували б. Лушпайки мої сестри давали б, все одно викидають, а ми їх свіжиною вгостили б, дали б по кілограмчику — добрий кабан, то й не видно буде… Я он меблю хотіла б. Теперички тільки й чуєш: арматури й арматури, а ми шо, гірші людей? І ми б собі арматурник: хай блищить. Поставимо і хай сестри лікті покусають, хе-хе, бо воно, знаїш, якось неудобно: такий телевізор як картинка, а мебля в нас просто тьху і не скривись.

Льонька ковтнув востаннє і задивився здивовано на порожню тарілку.

— Ти там того, — сказав він, — може б, досипала?

— Ну й жеровитий ти, — зітхнула Тоська. — Жереш як не в себе і самі шкура-кості на тобі. Я он менше їм, а тіла на мені не то, що на тій клячі Броньці. А ти їси і тебе їсть.

— У тебе є за що взять, — добродушно всміхнувся Льонька. — Досип-но трохи.

— Нам тим і погано кабана годувать, що нічого з їжі не остається, — сказала Тоська і звелась. — Пішли спать уже, досить тобі жерти, — вона позіхнула широко й солодко, аж здавалося, що впаде в ту прірву її рота й цей чоловік, що, вкраявши хліба, сидить і жує, і кастрюлі, й навіть відро з водою…

Сидів сам на кухні, все ще відчуваючи голод і трохи дивуючись: чому це Тоська не дала йому добавки? Жував поволеньки хліб і йому здавалося, що колись давно, невідь і коли він діткнутий був темним крилом і відтоді ніби в темну пелену запав. Дивляться тільки очі на світ, мов у щілину заглядають, мерзнуть губи його і язик, вуха й самі очі — все наче за крижаною шибкою. Розмерзав він тільки на роботі, а ще коли опинявся серед молоденьких, жартівливих дівчат; кров його тоді пульсувала швидше і він здатен ставав навіть на парубоцький вибрик: затискав якусь реготуху в кутку і обпалювався вогнем, що струмував од молодого гарячого тіла, зубів білих і очей чорних. Отак жував він зараз хліб, дивлячись на темну шибку, за нею — вологий вітер, неозорість чорна, їжак гризе жолуді, а, наївшись, бреде по стежках і городах, даремно принюхуючись і когось у тому мороці даремно шукаючи. Знайде забуте яблуко під яблунею і покинуті на городі недогризки; собака гавкне йому під носа, але наштовхнеться на колючки і жалібно запищить — втече в буду й зализуватиме поколеного носа. Микола ж усе ще сидітиме тут, на кухні, і жуватиме, аж доки не постане в прочілі, наче розіпнута, величезна біла постать. Гаркне на нього так, що він злякано підскочить, адже в нього залишилася ще одна недороблена робота, треба зорати цю білу ниву й кинути в неї насіння, хоч він чудово знає: нива ця, зорана й засіяна, врожаю не дасть. Може, це воно і є — чорне крило, котре вряди-годи торкає йому душу; він, зрештою, не дуже супроти того й змагається, зіскакує зі стільця, покидає недоїдену скибку і бреде в чорній тиші вслід за білою кучугурою, котра веде його за собою. Приходить на ту білу ниву, згортає з неї сніг — темінь там неозора й велика, прірва ненаситна; він зітхає, бо нива велика-безмежна, а йому копати її й копати, доки піт не вмиє чола, а знесила не приб’є його до вологих од поту подушок. І він покірно й не без задоволення ту ниву порав, а може, й орав її, припавши руками до чепіг, і піт струмів йому з чола, а нива була м’яка й колихлива, навіть постогнувала під ним та його плугом, навіть задихалась, а може, тільки вдавала Тоді Льонька відчував, що його зносить угору, а може, це він падав униз у червону, спечну прірву, де живе солодка втома й тиша і де блукають білі, як і нива ця, сни.

4

— Тобі добре було? — питає Тоська, тулячись до нього: гріє й пестить його, і він розклеплює майже зліплені повіки.

— Угу! — бурмоче, бо тепер найлюбіше, що вчинив би, — поринув би в сині з рожевими хмарами сутінки сну, в погойдування таке, де затишно й солодко. Але до нього все ще тулилося розпечене до жару велике й пухке тіло, рука її лягла йому на груди и плуталась у густій порослі; жінка торкнулася вустами його вуха і раптом захихотіла, засміялась у те вухо.

— А знаєш, хе-хе, — дихала вона йому на щоку, — що та Бронька встругнула?.. Забула тобі сказать, ну, не малахольна вона? Я там про тебе щось сказала, ну, як оце воно бува, а вона "Коли такий, — каже, — невгодний він тобі, — каже, — прожени його. Я його, — каже, — до себе прийму. Понімаєш? Сучка така, дівка стара, в неї там пластинка стальна, нє — ти чув таке? Як тобі це наравиться?

Тоська обурено відкинулася на спину, а Льонька відчув раптом, що в нього задубла спершу одна нога, тоді друга, закоцюб язик, груди його обілляла холодна, хоч і солодка хвиля: хололи йому серце й нутрощі.

— Ти тільки скажи, яка зараза! — говорила Тоська — Хотіла я її за ті маслаки схопить і за порога викинути.