Шиян Анатолій - Гроза, Шиян Анатолій

Серьожу посадили на землю, щоб він трохи перепочив. Для

нього вибирали найспіліші груші. Кислувато-солодкий сік їх утоляв спрагу, відновлював сили. Уже не паморочилась голова, як раніше, тільки відчувалася велика втома.

— Коли виросту, я згадаю йому цей постріл,— несподівано сказав підліток, і в очах його спалахнула злість.— Багач проклятий!

Тепла долоня матері погладила його біляву голову.

10

Бакалійна крамниця Безсалого. З вулиці низенькі двері, оббиті листовим залізом. На міцних засувах висять важкі замки. З двору — окремий хід. Вузькі двері не защеплені зсередини на гачок.

У крамниці, зігнувшись над прилавком, сидить Трохим Іванович. При світлі маленької гасової лампочки поміж мішками з борошном, діжками з оселедцями та медом його одразу і не помітиш. Довгі пальці звично цокають кісточками рахівниці.

Останніми днями в нього добра виручка. Серед мідяків і срібла виблискують три золоті п'ятірки. Золота не випускає з своїх рук Трохим Іванович. У хаті є скринька, куди він таємно складає оці, найдорожчі за все для нього, вічні гроші. І скільки там уже зібрано золотих монет — це знає тільки він. Нікому не довіряючи ключа від завітної скриньки, Трохим Іванович носить його на зеленому шнурочку поруч з натільним хрестиком, сподіваючись, що вже ніяка стороння рука туди не добереться.

На стіні і на низькій стелі окреслилась його згорблена тінь. Шаруділи в кутку миші, і там же, в сутінках, відбиваючи тьмяний вогник гасової лампи, виблискували розширені зіниці ситого кота.

Заскрипіли іржаві петлі. Трохим Іванович від несподіванки здригнувся. Широка долоня прикрила золоті п'ятірки. До крамниці ввійшла Олімпіада. Чоловік грубо закричав на неї:

— Чорти тебе тут носять! Ну, чого треба? Знову проситимеш?.. Не дам! Ні копійки йому не дам. Хай не витрачає стільки.

— Саша заборгував. Два місяці тому вислали тридцять карбованців.

— І досить з нього! Пора вже самому про себе дбати, не маленький. Тридцять карбованців... Такі гроші дарма витрачає. Адже в нього все там казенне: харчування, обмундирування, роз'їзди... Навіщо йому гроші? Іди, нічого не дам, ні копійки. В наступному місяці, може, вишлю йому кілька карбованців, а зараз не дам!

Не звертаючи уваги на дружину, він знову застукав кісточками рахівниці. Олімпіада вийшла. Трохим Іванович замкнув двері на гачок, але заспокоїтися вже не міг. Його розсердив син, як сердив усякий, кому доводилось виплачувати гроші. На базар ходив він сам, без Олімпіади. Його високу постать у засмальцьованому пальті знали майже всі селяни околишніх сіл. Худий, з гострим носом і пронизливими очима, він нагадував коршака чи яструба і, мов хижак, здалеку помічав добре м'ясо, свіжий сир, умів поторгуватися й полаятись з бабами. Йому завжди щастило купувати все дешевше від інших, і, купуючи, наприклад, моркву, він тут же пробував її гризти кутніми зубами, бо передніх майже не було. Ріденька борідка тоді метлялась, як віхоть. Своїм виглядом він жахав селянок. Особливо ж боялись вони його холодних очей. Спустивши йому копійку чи дві, жінки намагалися швидше збутися його і, проводжаючи поглядом високу, трохи сутулувату постать, хрестилися й зітхали.

— Прости господи!.. Ну, біс окаянний, за копійку