Франко І. Я. - Захар Беркут, Франко І. Я.

суцільний лан­цюг, сильний і не­мов замк­ну­тий у собі, а прецінь свобідний в кождім поє­динчім колісці, го­то­вий прий­ня­ти всякі зв’язки. Сей лан­цюг - то наш руський рід, та­кий, який вий­шов з рук доб­рих, твор­чих духів. Кож­де колісце в тім лан­цюзі - то од­на гро­ма­да, не­роз­рив­но, з са­мої при­ро­ди зв’яза­на з усіма ін­ши­ми, а про­те свобідна са­ма в собі, не­мов замк­не­на са­ма в собі, жи­ве своїм влас­ним жит­тям і вдо­во­ляє свої по­треби. Тільки та­ка суцільність і сво­бо­да кож­дої поодиноко­ї гро­ма­ди ро­бить усю цілість суцільною й свобідною. Не­хай тільки од­но колісце трісне, роз­па­деться са­мо в собі, то й цілий лан­цюг роз­па­деться, од­ноцілий йо­го зв’язок ро­зі­рветься. От так і упа­док вольних громадськ­их по­рядків у одній гро­маді стає ра­ною, кот­ра при­но­сить не­ду­гу, а то й за­ра­зу для ціло­го тіла на­шої свя­тої Русі. Горе гро­маді, кот­ра доб­ровільно ста­неться тою ра­ною, кот­ра не ужиє всіх сил і спо­собів, щоб удер­жа­ти се­бе при здо­ров’ю! Ліпше би бу­ло такій гро­маді щез­ну­ти з ли­ця землі, за­пас­ти­ся в бе­зод­ню!

Остатні сло­ва За­ха­ра, ска­зані грізним, підне­се­ним голос­ом, приг­лу­ши­ли в ушах слу­ха­ючої гро­ма­ди шум во­допа­ду, що не­да­ле­ко гри­мав со­бою о камінь і, мов жи­вий стовп криш­та­лю, гра­ючи про­ти сон­ця всіми бар­ва­ми ве­сел­ки, ви­да­вав­ся блис­ку­чою пас­му­гою по­над го­ло­ва­ми гро­ма­ди. За­хар го­во­рив дальше:

- Гляньте ще раз на те зна­ме­но! Кож­де колісце йо­го лан­цюга ско­ва­не блис­ку­чи­ми срібни­ми око­ва­ми в гарні узо­ри. Око­ви ті не об­тя­жа­ють колісця, а до­да­ють йо­му оз­до­би й трив­кості. Так са­мо кож­да гро­ма­да має свої до­ро­гоцінні ус­та­но­ви і по­ряд­ки, по­род­жені пот­ре­ба­ми, упо­ряд­ко­вані ро­зумом муд­рих батьків на­ших. По­ряд­ки ті святі, але не для то­го, що давні, що батька­ми на­ши­ми улад­жені, тільки для то­го, що свобідні, що не в’яжуть ніко­го доб­ро­го в добрім ділан­ню, а в’яжуть лиш зло­го, що хотів би шко­ди­ти гро­маді. По­ряд­ки ті не в’яжуть і гро­ма­ду, а тілько до­да­ють їй си­ли і власті для охо­ро­ни всього, що доб­ре і хо­сен­не, а для зни­щен­ня всього, що зле і шкідне. Ко­ли б не ті срібні око­ви, де­рев’яні об­руч­ки лег­ко мог­ли би потріска­ти і вся од­ноцілість лан­цю­га про­па­ла би. Так са­мо, як­би не наші святі гро­мадські ус­та­но­ви, то й уся гро­ма­да про­па­ла би. Ува­жа­й­те ж, чес­на гро­ма­до! Злодійські ру­ки прос­тя­га­ються, щоб об­дер­ти ті срібні око­ви з на­шо­го колісця, щоб ослабити­ і но­га­ми по­топ­та­ти наш гро­мадський лад, при якім нам так доб­ре жи­ло­ся!

- Ні, ми не по­пус­ти­мо їм то­го! - крик­ну­ла ра­зом одно­душно гро­ма­да.- Ста­не­мо в обо­роні своєї сво­бо­ди, хоч би прий­шло­ся нам і ос­тат­ню крап­лю крові про­ли­ти!

- Добре, діти! - ска­зав зво­ру­ше­ний За­хар Бер­кут.- Так во­но й тре­ба! Вірте мені, се дух на­шо­го ве­ли­ко­го Сто­ро­жа прорік із вас! Ви йо­го си­лою вга­да­ли зна­чін­ня тої хо­руг­ви, що повіває на нашім зна­мені. Чо­му во­на чер­во­на? Бо зна­чить кров! До ос­татньої краплі крови по­вин­на бо­ро­ни­ти гро­ма­да своєї сво­бо­ди, сво­го свя­то­го ла­ду! І вірте мені, не­да­ле­ко та хви­ля, кот­ра справді за­пот­ре­бує від нас крові! Будьмо го­тові й її про­ли­ти в своїй обо­роні!

В тій хвилі очі всіх гро­ма­дян, не­мов на да­ний знак, звер­нулися в сто­ро­ну се­ла.

Там, на шля­ху, що вів від се­ла поп­ри во­до­пад у го­ри, по­казалася не­ве­лич­ка гро­ма­да пиш­но пост­роєних, оружних лю­дей. Се йшов у всій своїй пиш­ноті на ту­хольську ра­ду бо­ярин Ту­гар Вовк зі своєю дру­жи­ною. Нез­ва­жа­ючи на га­рячу вес­ня­ну дни­ну, бо­ярин був у повній ри­царській збруї: в пан­цирі з залізної блис­ку­чої бля­хи, в таких же набедре­ни­­ках і на­голінни­ках і в блис­кучім спи­жевім шо­ломі з ро­звіяною по­верх нього ки­то­ю з ко­гу­тя­чих ко­сиць. При боці у нього теліпав­ся в піхві тяж­кий бой­овий меч, че­рез плечі пе­ревіше­ний був лук і са­гай­дак зі стріла­ми, а за по­ясом стримів топір, блис­ку­чий ши­ро­ким ста­ле­вим вістрям і брон­зою на­би­ва­ним обу­хом. По­верх усеї тої страш­ної зброї, на знак су­покійно­го сво­го наміру, бо­ярин на­ки­нув вов­чу шкі­ру з па­щею, пе­ре­роб­ле­ною в защіпку на груді, і з ла­ба­ми, що гост­ри­ми кігтя­ми об­ха­пу­ва­ли йо­го по­яс. Довкола бо­яри­на йшло де­сять во­яків, луч­ників і топір­ників, пов­би­ра­них у такі ж вовчі шкі­ри, але без пан­цирів. Ми­мо­волі стре­пе­ну­ла­ся ту­хольська гро­ма­да, по­ба­чив­ши наб­ли­жен­ня тої вов­чої дру­жи­ни; всі зро­зуміли, що се, влас­не, й є той во­рог, який на­посівся на їх сво­бо­ду й незалежні­сть. Але по­ки що во­ни ще не надійшли, а За­хар кінчив свою бесіду.

- Ось над­хо­дить бо­ярин, кот­рий хва­литься, що з ми­лості для нього князь по­да­ру­вав йо­му наші землі, на­шу сво­бо­ду, нас са­мих. Бач­те, як гор­до вис­ту­пає він у тім по­чут­ті кня­жої ми­лості, в тім по­чут­ті, що він кня­жий слу­га, що він раб! Нам не потрібно ми­лості від бо­яри­на і ні за що стават­и нам ра­ба­ми - се при­чи­на, для чо­го він не­на­ви­дить нас і про­зи­ває нас смер­да­ми. Але ми знаємо, що гордість но­го пус­та і що прав­ди­во свобідно­му чо­ловікові ли­чить не гор­дість, а су­покійна по­ва­га та ро­зум. За­хо­вай­те ж про­ти ньо­го ту по­ва­гу і той ро­зум, щоб не ми упо­ко­ри­ли йо­го, а сам він у гли­бині сво­го сумління по­чув се­бе упо­ко­ре­ним! Я скінчив.

Тихий шепіт вдо­во­лен­ня і радісної рішу­чості прой­шов по гро­маді. За­хар сів на своє місце. Хви­лю сто­яла мов­чан­ка на май­дані, по­ки Ту­гар Вовк не наб­ли­зив­ся до ра­ди.

- Здорові бу­ли, гро­ма­до! - ска­зав він, до­ти­ка­ючи ру­кою сво­го шо­ло­ма, але не зніма­ючи йо­го з го­ло­ви.

- Здоров будь і ти, бо­яри­не! - відповіла гро­ма­да.

Ту­гар Вовк гор­дим без­печ­ним пос­ту­пом вий­шов пе­ред гро­ма­ду і, лед­ве оки­нув­ши її оком, про­го­во­рив:

- Ви кли­ка­ли ме­не пе­ред се­бе - і ось я. Чо­го хо­че­те від ме­не?

Слова ті ска­зані бу­ли різким гор­дим го­ло­сом, кот­рим бо­ярин, оче­вид­но, хотів по­ка­за­ти гро­маді свою вищість. Притім він не ди­вив­ся на гро­ма­ду, але обер­тав у ру­ках свій топір і не­мов лю­бу­вав­ся блис­ком йо­го вістря та обу­ха, по­ка­зу­ючи яв­но, що гли­бо­ко по­горд­жує цілою тою ра­дою.

- Ми зак­ли­ка­ли те­бе, бо­яри­не, пе­ред суд гро­мадський, щоб, за­ким осу­ди­мо твої пос­туп­ки, вис­лу­ха­ти тво­го сло­ва. Яким пра­вом і в якій цілі ти ро­биш крив­ду гро­маді?

- На суд гро­мадський? - пов­то­рив, не­мов за­чу­ду­ваний, Ту­гар Вовк, обер­та­ючись ли­цем до За­ха­ра.- Я кня­жий слу­га і бо­ярин. Ніхто не має пра­ва су­ди­ти ме­не, окрім кня­зя і рів­них мені бо­яр.

- Про се, бо­яри­не, чий ти слу­га, ми не бу­де­мо з то­бою спе­ре­ча­ти­ся,- се нас нічо­го не об­хо­дить. А про твоє пра­во по­го­во­ри­мо пізніше. Те­пер тільки будь лас­кав