Артур Конан Дойль - Спогади про Шерлока Холмса, Артур Конан Дойль

дві ми походжали мовчки, як і личить двом чоловікам, що найближче знають один одного. Було близько п’ятої, коли ми повернулися на Бейкер-стріт.

- Пробачте, сер,- мовив наш хлопчина-лакей, відчинивши двері.- Тут вас запитував якийсь джентльмен.

Холмс із докором глянув на мене.

- От тобі й погуляли! - сказав він.- То цей джентльмен уже пішов?

- Так, сер.

- Ти запрошував його до кімнати?

- Так, сер, він заходив туди.

- Як довго він там залишався?

- Півгодини, сер. Джентльмен був такий неспокійний, увесь час походжав та притопував ногою. Я чекав за дверима, сер, і все чув. Нарешті він вийшов у коридор і кричить: «То що ж, він ніколи не прийде, цей джентльмен?» Це його слова, сер. «Вам треба ще трохи зачекати»,- кажу тоді я. «То я зачекаю на свіжому повітрі, бо задихаюся тут! - каже він.- Зайду трохи пізніше». Сказавши це, він підвівся, пішов і більше не повернувся, хоч як я його переконував зачекати.

- Добре, добре, ти зробив, що міг,- мовив Холмс, заходячи зі мною до нашої кімнати.- Дуже негарно вийшло, Ватсоне. Мені якраз треба діла, а це, судячи з нетерпіння того джентльмена, має бути щось важливе. Ого! Це не ваша люлька на столі? Тоді він залишив свою. Чудова стара вересова люлька з довгим цибухом, які крамарі звуть бурштиновими. Цікаво, скільки справжніх бурштинових цибухів є в Лондоні? Дехто вважає їхньою головною ознакою муху. Але, знаєте, розвинувся цілий промисел - уводити фальшиву муху до фальшивого бурштину... Він, напевно, був вельми стурбований, якщо забув люльку, таку дорогу для нього.

- Звідки ви знаєте, що він так дорожить нею? - спитав я.

- Бо нова така люлька коштує сім шилінгів шість пенсів. А тим часом, як бачите, її двічі лагодили - один раз дерев’яну частину, другий - бурштинову. Обидва рази це йому обійшлося дорожче за саму люльку - її скріплено срібними кільцями. Людина, мабуть, дуже дорожить люлькою, якщо воліє двічі її лагодити, аніж купити за ті самі гроші нову.

- Щось іще? - спитав я, побачивши, як Холмс крутить люльку в руці й задумано, якось особливо розглядає її.

Він високо підняв люльку й постукав по ній своїм довгим, тонким пальцем, мов професор, що показує на лекції кістку.

- Люльки часто бувають дуже цікаві,- сказав він.- Ніщо інше не викликає такого інтересу, хіба що годинники та шнурки на черевиках. Тут, проте, деталі не дуже яскраві та й незначні. Власник, очевидно,- людина міцної статури, шульга, з чудовими зубами, неохайна в звичках і не має потреби заощаджувати гроші.

Мій друг видавав цю інформацію байдуже, але я помітив, що він скоса позирає на мене, перевіряючи, чи стежу я за ходом його думки.

- Ви гадаєте, що людина не знає ліку грошам, якщо курить семишилінґову люльку? - спитав я.

- Він курить ґровнерську суміш, по вісім пенсів за унцію,- відповів Холмс, постукавши люлькою по долоні.- А можна купити чудовий тютюн і за половину такої ціни, тож відкладати гроші він потреби не має.

- А все інше?

- Він має звичку запалювати люльку від лампи або газового пальника. Бачите, люлька зовсім обгоріла з одного боку. Сірник, звичайно, такого б не наробив. Навіщо людині тримати сірник збоку від люльки? А закурити від лампи ви не зможете, не обпаливши головку люльки. Її обпалено з правого боку. З цього видно, що він шульга. Піднесіть-но самі люльку до лампи й подивіться, як ви, звичайна людина, підноситимете її до вогню лівим боком. Іноді, може, вчините й навпаки, але не кожного разу. А він це робить завжди. До того ж він прокусив бурштин наскрізь. Це може зробити лише дужий здоровань із добрячими зубами. Але мені здається, що я чую його кроки на сходах, тож зараз ми побачимо дещо цікавіше за цю люльку.

За хвилину двері відчинились і до кімнати увійшов високий молодик. На ньому був гарний, але скромний темно-сірий костюм, він тримав у руці бурий капелюх із широкими крисами. Я дав би йому років із тридцять, хоча насправді він був, напевно, дещо старший.

- Пробачте,- трохи ніяково почав він,- мені, мабуть, слід було постукати. Так, так, постукати. Але я так хвилююся, отож і виходить...- Він провів рукою по чолу, мов людина, що майже не тямить себе, й не сів, а радше впав на стілець.

- Я бачу, що ви не спали ніч або дві,- спокійним, сердечним голосом мовив Холмс.- Це втомлює людські нерви більш, ніж робота, й навіть більше, ніж насолода. Дозвольте запитати, чим можу вам допомогти?

- Мені треба вашої поради, сер. Я не знаю, що діяти, все життя моє розлетілось на друзки.

- Ви хочете скористатись моїми послугами як детектива?

- Не тільки. Я хочу знати вашу думку як людини розважливої... і світської теж. Хочу знати, що мені робити далі. Я так сподіваюся, що ви мені якось зарадите.

Він не говорив, а кидав короткі, різкі, рвучкі слова, й схоже було, що говорити йому дуже боляче й він щоразу мусить перемагати себе зусиллям волі.

- Це вельми дражлива річ,- мовив він.- Ніхто не любить говорити з чужими про свої родинні справи. Адже це так страшно - розповідати, що поробляє твоя дружина, двом людям, яких ніколи раніше не бачив. Страшно, але мусиш. Я не маю більше сили терпіти, й мені треба поради.

- Любий містере Ґренте Манро...- почав Холмс.

Наш відвідувач скочив зі стільця.

- Як! - скрикнув він.- Ви знаєте моє ім’я?

- Якщо вже ви хочете залишатися невідомим,- усміхнувся Холмс,- то я радив би вам кинути звичай писати своє ім’я на підбої капелюха чи принаймні тримати його верхом до співрозмовника. Я саме хотів сказати вам, що ми з моїм другом вислухали в цій кімнаті силу найхимерніших таємниць і мали щастя подарувати спокій багатьом стурбованим душам. Сподіваюся, те саме ми зможемо зробити й для вас. Тож попрошу вас, оскільки час може виявитись надто дорогим, не зволікати й одразу переповісти мені всі подробиці.

Наш відвідувач іще раз провів рукою по чолу - так, наче розповідати йому було неймовірно важко. З виду й кожного поруху його я бачив, що це людина стримана, замкнена