Герберт Уеллс - Острів доктора Моро, Герберт Уеллс

- Вона прийшла жити разом із вами,- сказав я.

- Це людина. Вона мусить вивчити Закон.

Я вже почав розрізняти в темряві невиразні обриси зігнутої постаті. Але при вході з’явилися нові дві голови, і від того стало ще темніше. Рука моя міцніше затисла ціпок. Істота в глибині халупи мовила голосно:

- Проказуй слова.

Я не второпав, чого вона хоче.

- Не ходити на Чотирьох - це Закон.

Мене приголомшило.

- Проказуй слова,- повторила мавпо-людина; ті, що стояли при вході, загрозливо загомоніли. Я здогадався, що мушу повторити цю ідіотську присягу. І тут почався безглуздий обряд. Голос у темряві завів якусь наче дурнувату літанію, а ми з рештою присутніх підтягували. При цьому всі вони погойдувались з боку на бік і ляскали себе руками по стегнах, а я повторював їхні рухи. Мені здавалося, що я помер і це все діється на тім світі. Ця темна халупа, ці карикатурні невиразні постаті, на які вряди-годи падали проблиски світла! Усі вони ритмічно погойдувались та заводили:

- Не ходити на Чотирьох - такий Закон. Хіба ми не Люди?

- Не хлебтати Води - такий Закон. Хіба ми не Люди?

- Не їсти ні М’яса, ні Риби - такий Закон. Хіба ми не Люди?

- Не обдирати пазурами на Деревах Кори - такий Закон. Хіба ми не Люди?

- Не полювати на інших Людей - такий Закон. Хіба ми не Люди?

І так далі, починаючи від заборони безглуздих вчинків і аж до заборони того, що видалось мені тоді божевільним, неможливим і вкрай непристойним. Якесь ритмічне шаленство опанувало всіма: ми заводили, все швидше й швидше погойдуючись і проказуючи цей дивовижний Закон. Я теж ніби піддався загальному психозові, але в глибині душі в мені боролися сміх та огида. Довгий список заборон нарешті закінчився, і тоді наше виття набуло іншого характеру.

- У Нього є Дім Страждання.

- У Нього є Руки, що творять.

- У Нього є Руки, що ранять.

- У Нього є Руки, що зціляють.

І далі страшенно довге, здебільшого незрозуміле мені, белькотіння про Нього, хто б він там не був. Я ладен був вважати все це сном, якби коли-небудь раніше мені доводилося чути вві сні цей спів.

- У Нього є блискавиці,- витягували ми.

- У Нього є глибоке солоне море...

В моїй голові зродилися жахливі здогади, що Моро, перетворивши цих нещасних людей на тварин, втокмачив їм у вбогі мізки віру, ніби він божок. Однак я занадто ясно відчував довкола себе білі зуби та гострі кігті, щоб зважитися мовчати в цьому хорі.

- Йому належать зорі на небі.

Нарешті спів скінчився. Лице мавпо-людини лисніло від поту, і мої очі, уже призвичаєні до темряви, виразно розгледіли постать у кутку, що промовляла басом. На зріст вона була, як людина, а тіло її здавалося вкрите шерстю, як у шотландських тер’єрів. Що це була за істота? І хто вони всі? Уявіть себе посеред найстрахітливіших калік і маніяків, яких тільки спроможна витворити людська уява, і ви трохи зрозумієте, що я відчував в оточенні цих незвичних карикатур на людей.

- У нього п’ять пальців, п’ять пальців, п’ять пальців, як у мене,- сказала мавпо-людина.

Я витягнув руки. Сіре створіння в кутку нахилилося вперед:

- Не бігати на Чотирьох - це Закон. Хіба ми не Люди?

Воно простягло свою на диво спотворену лапу і вхопило мене за пальці. Лапа його була подібна до оленячої ратиці, тільки мала пазури. Я трохи не скрикнув від болю та несподіванки. Розглядаючи мої нігті, воно витяглося наперед, і на лице його впало надвірне світло. Раптом, затремтівши від огиди, я побачив, що це було не людське лице й не твариняча морда, а якась куделя сірої щетини з трьома ледь помітними дугастими прорізами для очей і рота.

- У нього маленькі пазури,- сказала волохата потвора у свою щетинисту бороду,- це гаразд.

Вона відпустила мою руку, і я інстинктивно вхопився за палицю.

- Харчуватися корінням і травами - це Його наказ,- промовила мавпо-людина.

- Я - Оповісник Закону,- сказала сіра постать.- Сюди приходять всі новаки вивчати Закон. Я сиджу в темряві й оповіщаю Закон.

- Справді так,- ствердила одна з тварин, що стояла при вході.

- Страшна кара впаде на тих, хто порушить Закон. Нема їм порятунку.

- Нема порятунку,- гуртом промовили тварино-люди, крадькома зиркаючи одне на одного.

- Нема, нема,- підхопила мавпо-людина.- Нема порятунку. Послухай-но! Колись я вчинив одну провину, маленьку провину. І я бубонів, бубонів, зовсім перестав говорити. Ніхто не міг мене зрозуміти. Мене покарали. Випалили тавро на руці. Він великий. Він добрий.

- Нема порятунку,- сказало сіре створіння у кутку.

- Нема порятунку,- повторив тваринний люд, скоса переглядаючись поміж собою.

- У кожного якась своя вада,- озвався сірий Оповісник Закону.- Які твої вади - ми не знаємо. Ми довідаємося згодом. Дехто любить чигати на те, що ходить, вистежувати й скрадатися, нападати, вбивати й кусати, кусати глибоко й дошкульно, висмоктувати кров. Це погано.

- Не полювати на інших Людей - такий Закон. Хіба ми не Люди?

- Не їсти ні М’яса, ні Риби - такий Закон. Хіба ми не Люди?

- Нема порятунку,- сказала ряба істота, що стояла при вході.

- У кожного якась своя вада,- знову промовив сірий Оповісник Закону.- Дехто любить виривати зубами й руками коріння, обнюхувати землю... Це погано.

- Нема порятунку,- промовили ті, біля входу.

- Є такі, що шкрябають пазурами дерева, є такі, що розгрібають могили померлих, є такі, що б’ються лобами або ногами, дряпаються кігтями, є такі, що кусаються без усякої причини, є такі, що люблять багнюку.

- Нема порятунку,- промовила мавпо-людина, чухаючи собі литку.

- Нема порятунку,- повторило рожеве створіння, схоже на лінивця.

- Кара жорстока й неминуча. Тому вивчай Закон. Проказуй ці слова.

І він тут же затягнув ту саму чудернацьку літанію про Закон, а я разом із іншими знову почав співати, погойдуючись з боку на бік. Голова у мене запаморочилася від цього бурмотіння й задушливого смороду