Олександр Остапович Авдєєнко - Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко

Кашпар під кличкою «Говерла» влаштувався в Баварії, в американській розвідувальній школі, де навчає «людей закону Лоджа». Недавно він покинув школу і виїхав з невеликою групою своїх «вихованців» у невідомому напрямку.

Його довго шукали скрізь. І тепер, здається, знайшли. Невже це він? Є фотографія Кашпара тридцятих років. Є й нова, зроблена тиждень тому. Нічого схожого! Очевидно, сьогоднішньому «Говерлі» зробили пластичну операцію.

Ось поки що і все, що я знаю про Кашпара. Тепер про його дружину, яку він привіз із Америки. Єва Шандорівна Портиш. Під таким прізвищем вона живе в місті Яворі. Протягом останніх років не листувалася з чоловіком, навіть не знає про те, що він живий. Не знає або вдає, що не знає.

Живе Єва, як і досі, ніби нічого не сталося, ніби немає поруч, за монастирськими мурами, Андрія Кашпара, У жінки багато подруг в Ужгороді, Мукачеві, Виноградові, Рахові, Сваляві. Часто виїжджає у ці міста. Серед модниць і кравчинь має славу чудової закройщиці і художниці. Вона — власниця підпільного ательє, доступного для вузького кола жінок, найбільш грошовитих, довірених. Любить приймати гостей і сама охоче буває скрізь, куди її запрошують.

Збираюся цими днями відвідати пані Портиш, познайомитися. Що мені від неї потрібно? По-перше, я мушу встановити, чи знає вона, що в Яворі об'явився Кашпар. По-друге, повинен зазирнути в душу цієї закройщиці-художниці, щоб дізнатися, чим вона насправді цікавиться і займається. Делікатна місія. Неприємна, але необхідна.

Якщо Гойда не повернеться з монастиря з хорошими трофеями, я змушений буду вже завтра познайомитися під тим чи іншим приводом з пані Портиш. Не знаю, куди заведе мене «Рукотрясіння», але гадаю, що заведе дуже далеко.

Кажуть, що художники, письменники, композитори перед тим, як починати новий твір, багато роздумують, згадують відновлюють в пам'яті образи друзів і ворогів. Наче знову переживають події минулих днів: любов і нелюбов, страждання, удачі, перемоги — готують, так би мовити, себе до родових мук.

А чим ми з тобою, Васильку, гірші за композиторів, художників, письменників? Наша робота, запевняю, теж творчість. Якщо ти згоден зі мною, не ремствуй на те, що я у ці дні так багато роздумую, пригадую, зіставляю, філософствую…

Чую шурхіт в кущах на тому березі потоку. Мабуть, повертається Василь. Так, він!..»

Шатров поклав записну книжку у внутрішню кишеню піджака, наглухо застебнув кишеню «блискавкою» і запитав:

— Ну?

Гойда намагався стримувати себе, але збудження все-таки проривалося: на смуглявих щоках, на лобі, шиї виступили червоні плями. Шатрову навіть здалося, що він чує, як колотиться серце його друга.

— Сядь, Васильку, відпочинь, заспокойся.

— Я спокійний. — І він опустився на камінь, кілька разів глибоко зітхнув, потім занурив голову в прозору воду струмка, витер обличчя і волосся рукавом сорочки, блиснув очима, в яких з'явилися веселі іскорки: — Зробив усе, що треба. У своїх руках тримав рацію. Американська, останнього випуску. Бачив гранати, долари, західнонімецькі марки, угорські форінти, чехословацькі крони, польські злоти і карбованці. Бачив два кольта, географічну карту Закарпаття, Угорщини, Баварії, секретну фотоапаратуру. Все це заховано в надійному місці: у підвалі, в старій винній бочці з потрійним дном. На перший погляд, звичайна собі бочка нічим не відрізняється від інших. Дубова, потемніла від часу, просякнута вином, з дерев'яним краником-чопом. Повернеш краник — поллється вино. Та якщо добре придивитися, відкрити друге дно, то побачиш тайник, а за ним ще одне справжнє дно, за яким плещеться вино. Тайник — кращого не придумаєш. Коли б не Марія, не знайшов би до нього стежки.

— А своїх слідів на цій стежці не залишив?

— Робота була чиста. Але важко ручатися за те, що не наслідили. Всіх хитрощів ворога не вгадаєш.

— Сподіваюся, ніхто тебе не бачив? Ніхто не заважав?

— Була одна неув'язка. Трохи на Кашубу не наштовхнувся. Несподівано, раніше строку повернувся з виноградників і хотів іти в свою хижку. Добре, що Марія зустріла його, повела під якимсь приводом на головний монастирський двір.

— Ну, а як моє особливе прохання? — запитав Шатров.

— Виконав. Правда, чисто жіночих речей не знайшов.

— Ну от, а кажеш — виконав.

— Не турбуйтеся! Все в порядку. Я знаю, що вам треба.

— Невже?.. Цікаво, що ж мені треба?

— Вам треба встановити, чи зустрічається Кашуба з якою-небудь жінкою? Хто вона, де живе…

— І ти встановив? — Шатров з щирим подивом подивився на свого помічника. — Як же тобі пощастило?

— Розповім усе по порядку. В хижці Кашуби я знайшов білизну з відпоротою міткою, кілька довоєнних носовичків, хатні туфлі, теж старі, зроблені ще у Баті. Все це перекочувало сюди з квартири однієї громадянки — Портиш Єви Шандорівни…

— Коли? Як?

— Марія каже, що бачила тижнів три тому, як ця громадянка пробиралася вночі у хижку Кашуби. Ходив і Кашуба один раз до Єви. Приніс звідти речі, свіжий пиріг.

— Чому ж тобі Марія раніше про це не розповіла?

— Забула. Не надавала значення, думала дрібниця.

— Добра дрібниця! Ну, Василю, збирайся. Їдьмо на Дунай. Неодмінно їдьмо. Тепер нас ніщо не затримає.

ПО ДОРОЗІ НА ДУНАЙ

Гойда і Шатров, вирушаючи на Дунай, думали, що пробудуть там недовго, кілька днів: з'ясують все про Кашубу і виїдуть назад у Закарпаття. Помилилися. Пробули вони на Дунаї і на Чорному морі довго, до кінця літа. Там, у володіннях Смолярчука виявився головний напрямок операції.

До Чорного моря добиралися літаком. В Одеському порту сіли на старенький каботажник «Аркадія», що благополучно пройшов усі вогненні бурі Вітчизняної війни, і повільно, не втрачаючи з поля зору землі, подалися на південь, уздовж