Рахул Санкрітьян - В забутій країні, Рахул Санкрітьян

добросерда людина. Він чудово знає людей давнини, їхні звичаї, закони, їхню релігію та богів, але з сучасним життям він зовсім не обізнаний. І, безперечно, він ніколи не повернувся б додому, якби вирушив до Центральної Африки із самим тільки Дхандасом Джаухрі, - відповів Дхірендра.

Пан Чан засміявся і кивнув головою.

— Ви маєте рацію, — мовив він. — А коли говорити про цю подорож, то, хоч усе здається фантастичним, проте я вважаю за цілком можливе, що десь справді існує забута й одірвана від усього світу маленька країна. Адже ми маємо незаперечні докази, що це так.

— Ви гадаєте, що місто Мітні-Хапі справді існує? — спитав Дхірендра.

— Атож.

— А якої ви думки про Дхандаса?

— О, це несосвітенний негідник. Хоч я й не знаю всіх його намірів, але певен, що вони не можуть бути чесні й порядні.

— Головна мета нашої подорожі — Мітні-Хапі, якщо тільки це місто справді існує. І найбільше моє бажання — побачити його на власні очі, - сказав Дхірендра.

— А мені ще хотілося б побачити Дхандаса в залізних наручниках, — засміявся Чан.

Вони міцно потиснули один одному руки.

— Я чимало чув про вас, друже Чан, і читав про ваші дивовижні подвиги, — сказав Дхірендра, — але ніколи не сподівався зустрітися з вами. І ось ми разом вирушаємо в таку незвичайну подорож! Малим я не раз благав бога Шіву привести мене у світ чудес, і він, здається, таки зглянувся на моє благання і покаже мені ці чудеса.

Чан так весело сміявся, що в нього сльози набігли на очі. Витираючи їх хустинкою, він сказав:

— Ми збудимо цю країну від сну і покажемо їй шлях до прогресу!

Розділ IX
ВІД КАЇРА ДО ГОЛКОВОЇ ГОРИ

Ми згаяли в Каїрі близько трьох тижнів, щоб підготуватися до подорожі. І ось нарешті ми разом з носильниками-арабами та суданцями — пливемо по Нілу широким плоскодонним човном.

Колись, за ведицької доби, індійські пустельники справляли свої релігійні відправи на берегах ріки Сарасваті; отак само священні береги Нілу з давніх-давен були центром духовного й громадського життя стародавніх єгиптян. Ніл і досі називають душею Єгипту. Мені важко знайти слова, щоб описати красу цього єгипетського Гангу. Багато втратив той, кому не доводилось милуватися берегами Нілу: це один з найкращих і найдивовижніших пейзажів у світі. Чудовим садом здавались фінікові пальми, що стояли над водою. Інжирні дерева, розкинувши над гарячим піском свої густі крони, кликали нас відпочити в прохолодному затінку. То на тому, то на другому березі ми бачили пам’ятки стародавньої культури: напівзруйнований храм, стіни розкопаного давнього міста, величезного сфінкса, піраміду або колону. А навколо простелилась безкрая пустеля, і тільки зрідка десь у далині, як марево, зеленіла оаза. Ми бачили каравани верблюдів; вони поважно ступали один за одним по сипкому піску. Багрове полум’я призахідного сонця, повне чарів небо над пустелею, яскраві зірки над головою — хіба ж можна забути це все?

Часом страшні голі скелі так близько підступали до берегів ріки, ніби хотіли задушити нас. А тільки-но ми підпливали до цих скель, навколо нас зразу здіймались бурхливі ревучі хвилі. Не раз шлях перегороджували пороги, намагаючись не пустити нас в глиб Африки, у пекуче верхів’я Нілу.

Так, це була дивна подорож! Мало кому припадає таке щастя, яке припало нам.

У Хартумі капітан Дхірендра роздобув два невеликих човни; ми мали пливти ними далі вже по річці Собат і його притоках.

Ми заздалегідь обміркували весь маршрут і знали, що до села Аджак дорога не буде важка. Зате далі починалась місцевість, де ще ніколи не ходили мандрівники. На карті Шівнатха Джаухрі позначено село Нівак, а перед ним водоспад. За селом у ріку Собат з південного заходу вливалася безіменна притока; кілометрів через шістдесят річище притоки повертало під прямим кутом на південний схід.

Біля закруту ріки ми побачимо Голкову гору — Шівнатх згадує про неї в одній своїй записній книжці. Саме звідси починається перехід через пустелю. Ми одностайно вирішили, що від цього місця нашу експедицію очолить капітан Дхірендра, а ми під його керівництвом підготуємо все потрібне.

Капітан Дхірендра вибирав місця для відпочинку і дбав про їжу. Він уставав перший, лягав останній.

Дхандас теж працював не покладаючи рук. Коли треба було подолати швидку течію, він разом з носильниками брався за кодолу і тягнув човен.

Навіть я старався допомогти, але я такий кволий, що з мене користі було мало. Крім того, пам’ятаю, ще ми не дійшли до гирла Собату, як я вже став відчувати втому, а коли досягли ріки, то вже на третій день у мене почалась лихоманка, і довелося ковтати хіну.

Пан Чан не спав цілими днями і не зважав на палюче сонце. Я помітив у цієї незвичайної людини ще один дивний хист: Чан завжди міг заснути тоді, коли вважав за потрібне. Якщо роботи в нього не було, він весь час спав, а зате міг і працювати кілька діб підряд, не склепивши очей. Він сам казав не раз: “Навіщо спати, коли є робота?” Або: “Чого ж не поспати, коли робити нічого?” Може, це й слушно, але не кожен здатен так робити. Чан був надзвичайно здоровий і витривалий, через це він, очевидно, й міг спати цілу добу або, навпаки, працювати кілька діб підряд, не засинаючи ні на хвилину.

Я не хочу наводити на вас нудьгу, докладно описуючи нашу подорож по річках; розкажу тільки найцікавіше.

Ми були в Екваторіальній Африці, за кілька тисяч кілометрів від Каїра. Ріка швидко линула повз майже голі береги. Опівдні сонце стояло просто над головою і так нестерпно палило, неначе хотіло спопелити все живе. До піску не можна було доторкнутися. Спека не меншала до ночі, а від заходу до сходу сонця нас мучили комарі й москіти, і вранці ми прокидалися з напухлими обличчями. Усі ці