Юрій Павлович Сафронов - Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов

— Ні, навпаки, отепер я вже нізащо не відмовлюсь.

Коли стемніло, Олена Миколаївна запропонувала:

— Хочете подивитись і послухати новини?

Ми повернулись до їдальні. Олена Миколаївна підійшла до величезного гобелена, що прикрашав одну стіну, і розсунула його. За ним відкрилась неглибока ніша, стіни якої утворювали півколо. Стеля в ній теж була не плоска, а напівсферична і поступово переходила в стіни.

Олена Миколаївна повернула круглий важілець — і матово-біла півсфера засвітилася голубим сяйвом. Я зметикував, що вся ця ніша — величезний екран панорамного телевізора.

Олена Миколаївна набрала на пульті керування номер програми. Зразу ж на екрані з’явилось кольорове стереоскопічне зображення, і мені здалося, що наче кімната щезла. В безхмарному небі над нами кружляв, спускаючись, стратоплан. Голос диктора промовив:

«Сьогодні до нашого міста прилетів із Верхоянського санаторію професор Хромов, який проспав у сибірській тайзі майже сто п’ятдесят років. Ми вже розповідали про нього нашим телеглядачам. Його зустрічала праправнучка Олена Миколаївна Хромова».

Праворуч на екрані з’явилась Олена Миколаївна з букетом квітів у руках. Прикривши долонею очі, вона дивилася, як стратоплан, кружляючи в синьому небі, йде на посадку. Зробивши декілька кіл, стратоплан понісся над аеродромом прямо на нас і, блиснувши на сонці крильми, з ревінням зник десь за нашими спинами. Стереоефект був такий великий, що я, мов колись перші кіноглядачі, які бачили паровоз, який мчав на них, мимоволі сахнувся назад.

«Побажаємо нашому гостеві успіхів, здоров’я і ще довгих років життя», — цими словами диктор закінчив короткий репортаж про моє прибуття.

…Вже засинаючи, з усіх подій цього клопітного дня я пригадав чудесний телевізор, який за один вечір провів нас по всіх країнах земної кулі, а наприкінці переніс на Місяць. Передача з Місяця за традицією скінчилася показом Землі, якою її видно з нашого найстарішого супутника: велика голубувата куля, що летить у чорному небі, всіяному зорями; крізь смуги хмар проглядають знайомі обриси материків і морів; на воді блищить сліпучо-яскрава пляма: це в Атлантичному океані відбивається сонце…

Другого дня рано-вранці Кінолу полетів назад у Верхоянськ. Ми тепло попрощалися.

З його від’їздом обірвались останні ниточки, які зв’язували мене з минулим, закінчилося життя на становищі туриста. Відтепер я став звичайним членом суспільства, на мене ждала цікава робота.

— Ну, хвалити бога, кінець лікуванню.

Тепер можна й передихнути, — сказав я, коли ми залишились удвох з Оленою Миколаївною.

— Передихнули? А зараз на зарядку! — скомандувала вона жартівливо.

Я тільки зітхнув у відповідь.

— Давайте хутчій! Ми й так запізнилися сьогодні.

Ми піднялись на плаский дах будинку, сіли в двомісний орнітоптер і полетіли на південь, до моря. Через три хвилини ми були на піщаному пляжі.

— Ідіть он до того будиночка, — показала Олена Миколаївна на невеличку будівлю, яка ховалася в глибині пальмового гаю. — Там чоловіча роздягальня.

— А ви?

— А моя група займається трохи далі. Ну, я побігла.

— Стривайте, а де ж ми зустрінемось?

— У морі! — крикнула Олена Миколаївна, вже біжачи.

Я скинув верхній одяг і приєднався до великої групи на березі, яка під керівництвом міцного засмаглого чоловіка виконувала нескладний комплекс ранкової гімнастики. Звучала бадьора ритмічна музика. З моря подихав легенький свіжий вітерець.

Зарядка тривала хвилин п’ятнадцять. Я відчував, як розслаблене після сну тіло міцніє, вбирає в себе сонячне проміння, наливається силою.

— Зарядку закінчено! — сказав керівник. — Тепер усім у воду!

Всі дружною юрбою кинулись по гарячому піску до моря, яке вабило прохолодою. Я повільно брів позаду, не наважуючись пірнути в воду, здригаючись від холодних бризок, що попадали на моє розгарячіле тіло. Несподівано сильний водяний струмінь облив мені спину. Я зойкнув, обернувся і побачив усміхнене обличчя своєї праправнучки.

— Оце так ви шануєте свого прапрадіда! — з жартівливим докором сказав я.

Олена Миколаївна, регочучи, схопила мене за руку і потягла далі в море.

— Давайте наздоженемо он ту голову в червоній шапочці, — запропонувала вона, кинулась у воду і попливла кролем, по-чоловічому сильно вимахуючи руками. Я подався було за нею, але зразу ж безнадійно відстав. Коли Олена Миколаївна наздогнала червону шапочку, з берега почувся удар гонга. Час було повертатись.

Поснідали ми в громадській їдальні. Обладнана вона була так само, як і їдальня у Верхоянському санаторії. Білі столики, накриті світлими скатертинами, на столі набір кнопок, проти кожної з них назва страви. Внизу під їдальнею розміщувалась автоматична фабрика-кухня. Натиснеш кнопку — і зразу ж з’явиться в центрі стола готова страва. Рука людини ні разу не доторкнулась до неї: все зробили машини, настроєні на певну програму.

В меню я помітив декілька страв, очевидно, специфічно австралійських. Поцікавившись, я замовив собі варене м’ясо кенгуру під рожевим соусом. Олена Миколаївна усміхнулась, коли в центрі столу з’явилось моє замовлення.

— Звикаєте до нашої австралійської кухні? Ви б хоч порадились зі мною. Кенгуру — це не найкраще, що в нас є.

— А їсти його можна? — спитав я боязко. — Звичайно! Сміливіше, сміливіше.

Я відрізав маленький шматочок. М’ясо, ніжне, приправлене овочевим соусом, сподобалось мені.

До столу підійшов дуже високий юнак з простим добродушним обличчям.

— Олено Миколаївно, можна підсісти?

— А-а, Віктор, ну, звичайно ж, сідайте. Познайомтесь, Олександре Олександровичу, це Платонов.

— А це ваш знаменитий прапрадід, я вже здогадуюсь.

Віктор, сильно мружачи