Станіслав Володимирович Тельнюк - Грає синє море, Станіслав Володимирович Тельнюк

то тіло Делавера—паші…

Хвиля відчаю накотилася на серце. «Ай, пустіть мене, змилуйтеся, дайте мені життя… Я буду… Я буду…»

О, тільки б повернутися знову на престол! Він обрушить весь свій гнів на всіх цих зрадників та падлюк. Він повідрубує голови всім яничарам і сипахам, він створить нове військо. Він виріже весь Стамбул, щоб не лишилося жодного свідка його сьогоднішньої ганьби… Він вирве з хронік ті аркуші, де розповідатиметься про сьогоднішній день, і примусить вклеїти нові аркуші про вічну ганьбу зрадників…

Грало сине небо над Стамбулом, сяяло сонце.

Було 19 травня 1622 року.

— Вар олсун айякланма!

Султана з мотузкою на шиї возили по столиці імперії. І небо не падало на землю. І Босфор не вихлюпувався на вулиці.

Султанові страшенно хотілося пити. Сонце пекло його в поголену голову, з якої вже давно хтось збив чалму, піт лився по щоках, султан облизував шершавим язиком пересохлі губи… І мовчав.

Його возили й возили, возили по вибоїстих вузьких вулицях, де смерділо гнилими риб'ячими нутрощами й нечистотами, і йому вже здавалося, що весь Стамбул перетворився на айякйолу…[66]

Він уже звик до криків натовпу, до каміння, що кидали дітлахи, він уже зрозумів, що це, мабуть, останній день його життя… І жалкував, що так мало знищив своїх ворогів…

Він кілька літ тримав у своїх руках владу. І здавалося, знищив усіх своїх суперників. Одий тільки лишився — дядько Ях'я. Передали, що він тридцять літ тому помер від віспи. А зовсім недавно, місяць тому, довідався Осман, що Ях'я живий, тільки носить інше ім'я. Він ще встиг відправити Кемаля—Суса, свого найліпшого і найдосвідченішого джасуса,[67] до Чорногорії, аби той віднайшов там сліди Ях'ї.

Він, султан, припустився благодушності. П'ять років тому було скинуто ним, Османом, султана Мустафу. Той Мустафа був його дядьком—недоумком. Осман наказав: не треба його знищувати — нікому цей кретин не потрібен… Аж бач, що виходить! Яничари збунтувалися і знову садовлять Мустафу на трон. Ясна річ, цього йолопа через якийсь там рік замінять кимось іншим. Але ким? Малолітнім Амуратом?.. Той ще дуже малий!.. О аллах, треба було знищити Мустафу!..

Не встиг… Не встиг…

Попереду — Єді—куле. Це останнє, що він бачитиме в своєму житті. Бо того султана, якого везуть отак у Єді—куле, чекає тільки одно — смерть…

— Змилуйтеся! Змилуйтеся!

Хто це там репетує? Він, Осмая Другий, не принизиться прохати в цих плебеїв життя.

«Прощай, дурна моя країно, — гірко подумав. — Ти ще не знаєш, як тяжко поплатишся за свою дурість…»

І раптом його кинуло в жар: відчув, що сльози течуть по щоках:

«Невже в усьому цьому — воля аллаха?» Озирнувся. Побачив — наче крізь туман — вишкірені зуби натовпу.

Божевільний дервіш біжить слідом і, тремтячи мов у пропасниці, гукає:

— Ля ілляги іль Алла…[68]

РОЗДІЛ ДРУГИЙ,
у якому йдеться про химерії долі, що зводить докупи різні людські дороги…

Того ж таки 1622 року наприкінці тихого й прозорого, мов напоєного відстояним вином серпня група вершників під'їхала до дністрового берега.

Було сумирне й ласкаве надвечір'я. Тінь від гори вже перетнула Дністер, і тільки український берег ще світився м'яким жовтуватогарячим сяйвом.

На вершниках були запорошені дорожні плащі з мідними застібками, химерні капелюхи з високо задертими вгору крисами, — видно, подорожні були з далеких країв. Під плащами виразно одстовбурчувались шаблюки та пістолі. Часи були непевні, і покладатися тільки на щасливу долю навряд чи було можна.

Вершники зіскочили з коней і підійшли до самого берега.

— От ми вже й перед Турлою,[69] — по—турецькому промовив, усміхнувшись усім своїм чисто виголеним обличчям, високий чорнявий чоловік, що був одягнутий чи не найвишуканіше і, мабуть, був найголовніший у цьому товаристві.

— Та отож якраз Дністер, — смішно перевалюючись після довгої їзди на коні, сказав дебелий вайло і пішов просто в чоботях у воду.

— Чи не думаєш ти, Петре, отак пішки і перейти цю ріку? — кивнувши на прудкі хвилі Дністра, озвався чорнявий.

Але той, кого назвали Петром, уже не слухав нічиїх слів.

Він нахилився над рікою й дивився у воду. І брав воду у пригорщі. І ніс до обличчя. А потім розводив руки — і вода падала в хвилю…

— Боже мій, — говорив сам до себе чоловік, названий Петром, — боже мій милосердний, та я ж цілих тридцять літ не бачив тебе…

Цей чоловік, мабуть, не любив високих і пишних слів, бо навіть ці слова, що вирвалися в нього, здалися йому неприродними, і він крадькома озирнувся: чи не чув хто, бува.

«Боже мій, — думав Петро, — та я ж уже майже вдома. Оце перепливемо Дністер — і я пожену свого сірого просто в Сугаки. Ні, в Сугаки десь узавтра, а сьогодні треба до Могилева дістатися… Боже мій, скільки миль проскакати… Аж не віриться, що все — позаду…»

Він набрав у пригорщу води і став її пити.

І тоді ожили в душі спомини, тамовані три десятиріччя, ожили запахи дитинства, — і Петро відчув: щось тече в нього по зарослих сивою щетиною щоках.

«От господи, чого це? — зніяковів цей літній чоловік. — Вода як вода… Ну, пив колись. Ну, зараз п'ю…»

Він