Олександр Петрович Ємченко - Піраміда Сонця, Олександр Петрович Ємченко

А навіщо жити?

Аби досягти мети…

Якої мети?

Перемоги над ентропією…

Несподівано увагу дівчини привернули дивні сигнали, що почали линути з приймача. Астронавігатор швидко пересунула важіль. «Біп-біп-біп, — нараз зазумерило з приймача. — Біп-біп», — з моторошною ритмічністю сигнали заповнювали каюту.

«Планетоліт… Планетоліт! — рвонулась дівчина до передавача. — Я — «Сіаней». У зоні нашого поклику з’явилися сторонні сигнали. Передаю хвилю прийому», — Оя назвала цифру.

Довго не було відповіді. Нарешті штурман відповів:

«Сигнали чую… Вони, безумовно, штучного походження, хоч кодова система мені абсолютно незнайома. Спробую запеленгувати їхнє джерело…»

«А як же з пальним?» — хотіла спитати Оя, та на планетольоті уже урвали зв’язок.

Повільно спливав час, Оя нетерпляче походжала кімнатою. Потім, аби заспокоїтись, знову ввімкнула музику.

Планетоліт заговорив несподівано.

«Іду курсом на джерело радіохвиль, — радирував штурман. — Пеленгатор показує його швидке наближення… Увага, пролітаю район виникнення сигналів… Унизу сильні вулканічні виверження. Видимість…»

У приймачі щось тріснуло, зашелестіло, й голос штурмана потонув у цьому звуковому гармидері.

«Планетоліт! Планетоліт! Я — «Сіаней», я — «Сіаней», — линули понад розбурханою оранжевою планетою повні відчаю заклики.

Сторонні сигнали, як і раніше, зумерили з дивовижною ритмічністю.

Тоді Оя зважилась на відчайдушний крок. Вона випустила на волю останню партію вогняних ріотів. Полум’яні птахи відразу взяли правильний напрямок. Багато з них загинуло у сутичках з фіолетовими переслідувачами. Одначе ті, що вціліли, зависнули над поверхнею, утворивши надійний канал зв’язку між зорельотом та штурманом.

«Продовжую облітати район сигналів, — передав той. — Видимість погана. Проте, щойно пролітаючи над широким плато, звідки пульсують хвилі, встиг помітити контури блискучого, куполоподібного апарата… Іду на зниження. Тепер уже добре бачу віялокрилий металевий диск, а поряд… поряд гравітоліт командора…»

Потім зореліт викликав командор: «Оя, люба дівчинко, ввімкни, будь ласка, по всіх відсіках корабля планетний гімн. Ми зустріли автоматичного ріота з сусідньої планети. Це напрочуд розумне і миролюбне створіння, дарма що його мозок вилито з неживої матерії. Гадаю, воно підкаже нам шлях до зв’язку з його творцями. Жити — значить перемагати…»

Оя чомусь заплакала. Потім ввімкнула улюблену мелодію. Пустельний «Сіаней» загримів у могутніх акордах традиційної симфонії життя.

* * *

Говорив посадочний апарат «Веги-2». Він надсилав сигнали біди. Точніше, хтось інший, невідомий, але, як видно, з високим інтелектом, звертався до землян. Цей «хтось» палко здоровив третю планету жовтого світила із виходом у Всесвіт. Таємничі пришельці, котрі, певне, зазнали на оранжевій планеті біди, закликали своїх братів по розуму до зустрічі, сподіваючись на їхній рятівний приліт.

Земля поривалася в небо. Планета йшла на Контакт.

Розмови про НЛО почали набувати іншого характеру.

МАРС:
«Я — бог війни! Даремно так мене назвали. Ніколи я не мав снаги до бойових баталій»


Щербатий меч Арея

І все ж четверту планету Сонячної системи назвали ім’ям саме цього бога — жорстокого, тупоголового і брутального покровителя армій і кривавих побоїщ. Привід той же — зовнішня подоба планети. На своє нещастя Марс з давніх-давен спостерігається на вечірньому небі, як червона, аж кривава зоря. Ось і випало йому ім’я кривавого бога війни!

Що не кажи, хоч і грізне, та все одно невдячне ім’я дісталося сусідові Землі. Здається, з усіх часів глибокої давнини всі прокляття світу впали на голову цього бога, котрий потоками ллє кров людства в міжнародних гекатомбах.

Бог війни, якого римляни називали Марсом, а елліни — Ареєм, був одіозним і нелюбим як на Землі, так і на небі. Це його войовничий дух весь час роздмухував полум’я Троянської війни, яка поглинула множину людей. Дійшло до того, що сама Гера звернулася до громовладного Зевса із скаргою на ненаситного бога війни:

— Невже ти, могутній Зевс, не гніваєшся на лихого Арея, що люто знищив стількох ахейських героїв? Знищив марно, безглуздо, мені на печаль. Тішаться з того твоя Кіпріда і срібнолукий Аполлон, бо самі підбили дурня, що не знає ніяких законів. А мені крається серце від болю. Хіба ти гніватимешся, як ми проженемо шаленого Арея з кривавого побоїща?

Цар богів дає «добро», і Гера виряджає на поле бою безстрашну Афіну Палладу, улюблену доньку Зевса, богиню мудрості, наук, мирної праці і переможної війни. Ставши на колісницю, «віжки й батіг в свої руки вхопила Паллада Афіна і до Арея погналася однокопитними кіньми».

Розпалений боєм, Арей не помітив грізної, як сама помста, богині і вже збирався було згубити непереможного героя Діомеда. Та Афіна відвела його смертоносний удар і сама спрямувала на нього спис Діомеда. Страшно зойкнув бог війни, наче десять тисяч дужих мужів воднораз застогнали, і від того зойку холодний жах пойняв обидва війська.

Розлючений Арей, спливаючи кров’ю, темною хмарою знявся на небо. Діставшись до Олімпу, він сів біля Зевса і показав йому свою рану, з якої цебеніла кров.

— Зевсе, наш батьку, — почав він жалісливо. — Невже не розчулює тебе оця жахлива рана? Завжди ми, безсмертні боги, мусимо тяжко страждати, коли смертним виявляємо ласку. Всі ми слухняно коримося твоїй волі, тільки дочку свою, що в неї на думці самі лиш злочинства, ти ніколи не спиниш владним батьківським словом. Нині вона напустила Діомеда змагатися з нами, олімпійцями. Спершу він поранив у груди ніжну Кіпріду, а тоді зухвало встромив свого довгого списа і мені ось у бік. Добре, що я врятувався втечею, а то ще довго зазнавав би мук від його жахливої і несхибної зброї.

Даремно намагався розчулити Арей свого грізного батька. Зевс