Маріанна Маліна - Фіолетові діти

беру книжку, що лежить поруч, і злісно жбурляю її на середину кімнати. Книжка летить. А потім… Не падає одразу, як їй належить, а зависає на декілька секунд у повітрі…

Від несподіванки я сідаю на диван і втуплююся поглядом в книжку, що нарешті впала і, безпорадно розкинувши сторінки, лежить на підлозі.

…Боже, я хвора! В мене починаються видіння. Бо цього не може бути! Ці думки підхоплюють мене з дивану, я біжу на кухню, ватяними руками шукаю якогось заспокійливого. Нарешті знайшла: «Барбовал». Годиться. Випиваю цілу чайну ложку і запиваю водою з‑під крану. Цією ж водою хлюпаю собі на обличчя. Вода холодна, справжня. Треба заспокоїтися. Подумати. Сідаю на диван на кухні, охопивши руками коліна, пробую міркувати логічно. Що зі мною відбувається? Може, це мені здалося? А може… я здатна до телекінезу? Ця думка чомусь веселить мене. (О! Краплі подіяли!) Я вирішую здійснити експеримент. Повертаюся до вітальні, підбираю з підлоги книжку і знову кидаю. Книжка падає без будь-яких чудес на підлогу… Таки привиділося. Це все нерви…

…А може, ні. Чого це я так злякалася? Нічого страшного не відбувається, — вмовляю себе, як малу дитину. Я ж не одна така божевільна, он і цей хлопець, Кирило… До речі, що він іще вміє? Зникати, як розповідала його мати?…І Майя, й інші діти. Вони знають! Вони точно знають, що відбувається, — я в цьому впевнена.

Та чи потрібно це знати мені?

Розділ V
1

Мене будить телефонний дзвінок. Я дивлюся на годинник — дев’ята ранку. Дзвонить Ігор. Вітає з днем народження. Дійсно, у мене сьогодні день народження! Перше листопада… Питає про плани. Які там плани… сьогодні неділя, хочеться відіспатися. А потім? А потім… не знаю. Ні, вдома не хочу, ні, гостей не запрошувала. Поїхати з тобою в невелику мандрівку? Відвезеш у дуже затишне місце? Гаразд… Поїду. Відвезеш. Дякую.

Знову заплющую очі. Хочу додивитися сон, який так нахабно перервали в найцікавішому місці. Але його зміст із кожною секундою тікає від мене все далі, і я вже, як не силуюся, не можу напевне пригадати, що ж мені такого манливого снилося. Хочеться ще трохи полежати в блаженному стані напівдрімоти. Ще трохи побути на порозі між сном і дійсністю. У стані, коли стрілки годинника завмирають, а час розтягується… і зупиняється, коли зупиняються думки. Але вони невгамовні, ці думки, не дуже підкорюються моїй волі. З’являються знову, і стрілки годинника починають відлік часу. Я цю гру вигадала ще в дитинстві: суб’єктивний час можна розтягувати — десь хвилин на двадцять, поки стрілка ліниво переміщується на одну хвилину.

Ігор увечері й справді везе мене з міста до якогось незвичайного бару. За вікном сідає сонце, і на заході палахкотить червона смуга. Поки ми їдемо, Ігор розхвалює бар:

— Там такий цікавий дизайн! А яка кухня! Ти не уявляєш!

А зупинившись на світлофорі, замислено постукуючи пальцями по перемикачу коробки передач, таємниче натякає:

— Взагалі це майже єдине місце, де можна поговорити з повною впевненістю, що тебе не підслуховують.

Я здивовано глипаю на нього. Мовляв, що за шпіонські пристрасті? Ігор неправильно розуміє мій погляд:

— Цей бар ховається просто під основним радаром і ним екранується. Смішно, правда?

Мені це ні про що не говорить: якісь радари, та й ще основні… І я просто знизую плечима.

Зупиняємося ми в якомусь невеликому селі — будинків п’ятдесят. Ця екзотика міститься в старезному величному домі навпроти напіврозваленої німецької кірхи. Я звертаю увагу, що на пагорбі за будинком розташована запущеного вигляду військова частина, сторожова вежа покинута, паркан обвалився. На території дивного військового об’єкту видніється допотопна вантажна машина (мабуть, часів Другої світової), пофарбована ядучо-зеленою олійною фарбою. На кузові цього драндулета — справді радар, як на славнозвісних «Кольчугах» (я такі по телеку бачила). Гм… Він що, працює?!

На вулиці біля бару нас радо зустрічає хазяїн закладу — кремезний чоловік із широким простакуватим обличчям. Подає по черзі нам руки, мовляв, дуже радий шановним гостям. І проводжає до входу. Треба спуститися до підвалу.

Бар справді не традиційний: стеля — аркою, побілена звичайним вапном. Посередині — величезний камін, мурований із грубої цегли, в якому палахкотять справжні дрова. На стінах розвішані різноманітні старовинні предмети, від старезної алебарди до мідних кострубатих тарелів. Столи — з грубих дощок та з ослонами обіч. Приміщення, освітлене виключно свічками, перебуває у напівтемряві, а від мерехтливого світла по стінах пливуть загадкові тіні. Щось таки є в цьому середньовічному мінімалізмі — магічне і водночас затишне.

Ми всідаємося поближче до каміна. Від нього йде приємне тепло і сосновий запах.

— Ну як? Подобається? — таємниче блищить очима Ігор.

— Так, вмієш ти вразити… Де ти такі місця відкопуєш?

— У мене природний талант, — самовдоволено мугикає він, — ти ще не знаєш, яке тут пиво!

Пиво справді неабияке. Його, виявляється, тут і варять. Фірмовий рецепт від хазяїна бару. Темне, трохи солодкувате, натуральне, не консервоване пиво. Я взагалі не велика його любителька, особливо темного, але це мене вразило. Якийсь напій богів! Ще й з домашніми ковбасками на закуску.

Людей у барі, як не дивно, майже зовсім немає. Тому ніхто нам не заважає розмовляти. Але ми спочатку їмо смачні ковбаски, запиваючи їх пивом.

Мені подобається цей таємничий бар. Наче здалеку, лунає музика. Тужно тягне волинка якусь стару мелодію, і тіні заворожено танцюють по стелі.

— Ну, спасибі, ти мені справді зробив подарунок! — дякую я Ігорю і озираюся, шукаючи невидимих музик.

— Це ще не все, — відповідає, витираючи руки серветкою. — Я маю ще один подаруночок для тебе.

Він витягує з кишені маленький пристрій