Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

Волох сидів блідий як крейда і читав урядове повідомлення.

— «… Причини катастрофи з'ясовуються», — дочитав він і провів рукою по чолу. Так. Так. Значить, тепер весь світ думає, що бездарний пілот Волох розбив машину і літає десь у раю, а він в цей час сидить і читає повідомлення про власну смерть.

Волох мить помовчав, потім раптом з усього розмаху стукнув кулаком по столу. Високий і дужий, він низько перехилився до Дорна через стіл. У прозорих очах Дорна пробігло щось схоже на іскорку жаху, і пілот розсміявся хрипко і урочисто.

— Ага, боїшся, — проскреготав він, — я тебе задушу, як мишу. Від тебе навіть згадки не залишиться, і ніхто не знатиме, де тобі пам'ятник поставити.

Дорн вже оволодів собою, зневажливо усміхнувся, і в ту ж мить четверо солдатів зайшло в кабінет. Дорн глянув на Волоха, потім кивнув головою солдатам, і вони вийшли так само беззвучно, як і зайшли. Волох озирнувся, і кулаки його поволі опустилися вниз. Він ще раз люто зиркнув на Дорна, відійшов до вікна і сів у крісло.

Вікно виходило просто на сірий бетонний мур. Верхнього краю муру не було видно.

Крайнєв сидів навпроти Дорна і спокійно, не поспішаючи розглядав його обличчя. Він начебто назмагався вивчити і запам'ятати риси цього обличчя на ціле життя. Він побачив і оцінив усе: і дегенеративне чоло, і зморшки біля очей, і прозорі, досвідчені, розумні очі. Очі Дорна він роздивлявся так, ніби за крижинками їх збирався знайти чи вгадати слабкі місця свого ворога.

Недбало перебираючи сторінки блокнота, Дорн чекав слів Крайнєва. Він дивився на Юрія спокійно, як людина, цілком певна своєї сили. Він твердо знав, чого він хоче, і був певний, що зуміє підкорити собі Юрія Крайнєва. Дорн був майже вдвоє старший за Юрія і не раз бачив на своєму віку, як люди зраджували, продавали, відмовлялися від найдорожчого. Думка про те, що радянські люди можуть у цьому відношенні відрізнятися від людей капіталістичних країн, не приходила йому в голову. Сам він добре знав величезну гнітючу силу часу. Там, де ні катування, ні гроші не могли нічого вдіяти, приходив на допомогу страшний і невмолимий союзник — час.

Дорн чекав терпляче і спокійно. Крайнєв сидів, дивився на нього і не міг говорити. Несамовитий гнів стиснув йому горло. Кров пульсувала в голові важка, гаряча. Він хотів щось сказати, але жоден звук не вилетів із його зведеного корчами горла.

Дорн помітив це. Плавними, округлими рухами він налив у склянку води з великого кришталевого графина, поставив її перед Крайнєвим.

Той глянув, замахнувся рукою, і, жалібно дзенькнувши, склянка покотилася по столу. Краплі застрибали по полірованому дереві, великі, прозорі, нагадуючи краплі живого срібла. Промені світла з вікна відбивалися в цих краплинах, і в кожній з них світилося своє маленьке яскраве вікно.

Жодна риска не ворухнулася на обличчі Дорна. Він підняв перекинуту склянку, знову налив води і поставив на те ж саме місце перед Юрієм. Краплі води помалу висихали, і яскраві вікна погасали одне за одним.

Юрій схопив склянку і підніс до рота. Зуби цокотіли об край. Вода проливалася повз губи і великими струмками лилася на костюм. Він не помічав цього.

Раптом Крайнєв відірвав склянку від губ і твердим чітким рухом поставив її на стіл. Губи перестали труситися. Кров відпливла від голови. Він знову міг думати, говорити, знову міг боротися.

— Я хочу точно знати: чого ви від нас хочете?

— О, ми хочемо зовсім не так багато, — відповів Дорн. — Ми хочемо, щоб професор Крайнєв разом зі своїми асистентами продовжував досліди над реактивними літаками і двигунами в наших чудових лабораторіях. Тут не слід Хвилюватися, професоре, — наші лабораторії устатковано нітрохи не гірше за ваші. Цілий авіазавод і аеродром будуть до ваших послуг. Все це призначалося не для вас, але ми радо віддамо перевагу вашому авторитету і таланту. Єдине, чого ви не матимете — це імені Крайнєва. Але ви розумієте самі — ваше ім'я вмерло разом з Вальтером Шторре в кабіні вашого літака. Зате ви можете вибрати яке завгодно прізвище, і ваші роботи принесуть вам славу в усьому світі. Правда, ми ще довго не зможемо випустити вас з цього острова, але це вже справа часу і вашої особистої поведінки..

Крайнєв сидів, уважно дивлячись, як ворушаться губи Дорна. Волох дивився в куток, і на обличчі його блукала презирлива посмішка. Яринка сиділа в кріслі нерухомо. Брови її гнівно зійшлися. Вона хотіла щось сказати, але Крайнєв випередив її.

— Мені здається, що ви забули одну дуже важливу обставину, — роздумливо сказав він. — йдеться про речі, які належать не Крайнєву, а Радянському Союзу, і я не припущу, щоб винаходи, які я зробив, стали вашими, бо вони належать не мені, а моїй Вітчизні. І працювати для вас я не буду, які б розкішні лабораторії ви мені не пропонували.

Дорн слухав уважно. Крайнєв помовчав.

— Як вас звуть? — несподівано запитав він німця.

— Мене звуть барон Людвіг фон-Дорн, але вам я дозволяю пропускати титул для зручності.

— Так от слухайте, Дорн, — майже фамільярно продовжував Крайнєв, — ви тут багато чого не продумали. По-перше, нас шукатимуть. По-друге, ми знайдемо спосіб повідомити про себе.

— Я маю сумнів щодо цього, — похитав сивою головою Дорн. — Вас уже поховали з відданням військової шани. Вітчизна уже віддала вам усе, що мала віддати. Для неї ви вмерли, і ніхто вас не шукатиме. Щодо другого пункту, то я теж маю в<зі підстави сумніватися, і ви самі в цьому дуже скоро переконаєтеся.

— Я ніколи не погоджуся працювати для вас, — крикнув Крайнєв. — Краще смерть! Я оголошу голодовку, і ви будете змушені мене випустити…

— Тоді вам доведеться вмерти з голоду — це неестетична смерть, професоре, — спокійно відповів Дорн. — Ви ж самі прекрасно розумієте — тепер випустити ми вас не можемо. Це було б дійсно