Худайберди Тухтабаєв - Пригоди двієчника

Джура Джуман увімкнув телевізор, налив піалу чаю і простягнув руку по цукерки.

— Куди цукерки поділися? — гукнув він, не знайшовши кулька.

— Не знаю, — відповіла з кухні дружина Джури Джумана. — Ти ж їх на стіл поклав. Може, Дільбар узяла?

Джура Джуман пішов до спальні і за мить повернувся зляканий, з порожнім кульком у руці. Показавши його дружині, він кинувся назад.

— Дільбар, вставай, донечко! Як ти здужала з'їсти кілограм цукерок? Тебе не нудить?

Дівчинка прокинулась і здивовано подивилася на батька.

— Що трапилося, таточку?

— Хіба ж можна з'їдати за раз стільки цукерок? Це ж дуже шкідливо. Жінко, неси швидше кислого молока.

Жінка прибігла з двома пляшками кефіру.

— Пий, скоріше! — наказав Джура Джуман.

— Не буду! Не хочу! — запхикала Дільбар.

— Будеш! Хочеш! — рішуче сказав Джура Джуман, але, почувши позивні телевізора, чимдуж вибіг зі спальні.

А мені цього тільки й треба було. Я взяв пляшки з рук дівчинки і випив увесь кефір, щоб не отруїтись.

— От і люба, донечко! — зраділа мама Дільбар, побачивши порожні пляшки. — А тепер спи… Вже пізно.

Я подивився на годинник: пів на десяту. Саме час іти до Сайдулло-аки. Зараз у нього робота в розпалі. Є на що подивитись.

Коли я ввійшов до кабінету, Сайдулло-ака бігав з кутка в куток і шепотів якісь шиплячі слова. Щоб не заважати йому, я ліг на дивані.

Сайдулло-ака зупинився біля столу, скривився, як від зубного болю, посварився пальцем на стос чистого паперу. Відчинивши вікно, він якийсь час дивився в темряву, потім схопив авторучку і… ну писати!

Рядки так і летіли один за одним, стос паперу танув на очах.

Та нараз ручка спіткнулась і зупинилася. Сайдулло-ака простогнав, зіжмакав списані аркуші паперу й викинув їх у вікно.

І тут мене осяяла думка: якщо Сайдулло-ака не сподобалися ці вірші, то, може, вони мені пригодяться? Перепишу й віднесу в редакцію. Навіщо ж добру пропадати?

Вранці я сидів перед Джурою Джуманом.

— Дай лапу, поете! Вітаю! — закричав він, подивившись мені прямо в очі. — Оце я розумію. Талановито! Сильно! Добряче, мабуть, попрацював, одразу видно…

— Так, Джуро Джуман-ака, нелегке це діло — писати вірші, — сказав я, розсівшись на дивані.

— Чудово, чудово! Правда, оця ось строфа дещо в'яла, але виправити її дуже просто. Викинемо одне дієслово, два займенники — і буде гаразд. Прозвучить як постріл!

— Значить, надрукуєте мої вірші?

— Постараємось.

— З фотокарткою?

— Власне, навіщо з фотокарткою?

— Я хотів… я думав, щоб директор… мама… — промимрив я, потім махнув рукою й усміхнувся — Зрештою, можна і без фотографії.

— Не ганяйся за славою, юначе. І тоді вона сама прийде до тебе, — печально сказав Джура Джуман. — Я здобув її саме таким чином. — Помовчавши, він додав — А вірші постараємося дати. В найближчому номері.

О, коли б ви знали, який я був щасливий! Іду по вулиці — танцюю, підстрибую, пісні виспівую!

— Ти що, хлопчику, звихнувся? — схопив мене за руку перехожий, на якого я ненароком налетів.

— Я поет, дядечку, поет! Днями надрукують мої вірші!

— То й що, як поет! А коли й поет, то йди як усі люди, а не штовхай зустрічних! От, як мені, пам'ятаю, було п'ятнадцять років…

Перехожий міцно вчепився в мою руку і розповів про своє дитинство, про те, як він пішов до першого класу, який він був розумний і здібний хлопчик, які в нього були гарні товариші і що всі вони стали великими людьми… Та навіть довга розповідь перехожого не змогла затьмарити сонця, яке сьогодні зійшло над моєю головою.

Джура Джуман дотримав слова. Вірші надрукували на найпочеснішому місці — на четвертій сторінці газети, серед різних важливих оголошень. Тоді я приніс нові, ті, що назбирав попід вікнами поетів або вивудив а їхніх кошиків для паперів.

Джура Джуман виправив дещицю орфографічних помилок, і нові вірші теж надрукували. Тепер я обідав без послуг моєї чарівної шапочки. Поважно сідав за стіл, замовляв, чого душа забажає, і розраховувався своїми власними грішми.

Так, сонце моє нарешті зійшло. А дома, певно, і гадки не мають, що я став поетом. Напишу лишень Арифові листа. Він завжди робив мені добро, а я його зобижав. Отож і пробачення попрошу. І повідомлю, що тепер я поет, правда, прізвище трохи змінив: став Хашимджаном Кузи. А ще напишу, що дуже скучив за мамою, що вона мені сниться кожної ночі.

Одіславши листа, я зібрав свої останні вірші і пішов до редакції. Джура Джуман зустрів мене біля дверей.

— А-а, поет! — сказав він, дивлячись на мої черевики. — Вчасно прийшли, юначе. Дуже вчасно.

«Он як, уже й на «ви» перейшов!» — подумав я сам собі. А вголос спитав:

— Щось трапилося, Джумане-ака?

— Зараз узнаєте. Посидьте хвилинку.

Мені чомусь стало холодно на душі.

Скоро Джура Джуман повернувся. За ним до кабінету впхалися Сайдулло-ака, Еркін Хамід, Ташкин Абід, Захід Тухта й інші поети — всі, в кого я бував дома.

— Ви самі написали вірш «Рідний край», що його публікувала наша газета? — спитав Джура Джуман, пильно дивлячись мені в очі.

— Звичайно, сам!

— Це брехня! — вигукнув Сайдулло-ака. — Це мої вірші.

— Хто написав поезію «Про тебе співаю, бавовняре»? — знову спитав Джура Джуман. Він