Олександр Петрович Ємченко - Сам собі бог

— Отак ти зустрічаєш друзів, — сказав Джек, впливши до кімнати.

Його обличчя, яке звичайно мало колір смачного ванільного шоколаду, було геть сірим. Залишки сну розвіялись: Джек не з тих хлопців, яких можна легко налякати.

— Що трапилось? — коротко спитав я.

Він промовчав. Відстібнувши широкі спальні ремені я виринув з надувного матрацу й умить опинився біля нього. Але він лише час від часу кидав на мене короткі погляди. Тепер, коли ми ширяли в невагомості поруч, я помітив, що білки його очей порожевіли.

— Ти плачеш? Кажи все, — я енергійно трусонув його за плечі.

— Тільки обіцяй, що ніхто ні про що не взнає.

Голос його тремтів.

— Дурний, я згоден заздалегідь. І ніхто нічого не пронюхає, певна річ.

— Я недаремно прошу, май на увазі, Янісе. Треба організувати вихід у простір.

Я здивовано уп’явся в нього поглядом. Він зневірено посміхнувся й спробував піти.

— Стій. Я з тобою.

Поки я вдягався й під час польоту I до люка ми не вимовили жодного слова. Штучне сонце, що висіло в центрі Місяця, сяяло, здавалось, яскравіше, ніж звичайно. Від цього рівного світла, що псувало нерви, хотілося заповзти під надійне сплетіння ременів чи десь заховатися. Я відчував себе сонним павучком. Стомленим павучиськом, який надто ткав свою сітку…

Джек смикнув мене за ногу. Я відразу ж прокинувся й вирівняв курс свого вертокару. Штучне сонце сяяло тепер абсолютно нормально.

— Вибач, друже, задрімав.

Він не відповів. Схоже, все ще дувся на мене через непорозуміння. Цікаво, для чого я йому потрібен?.. Я засинав іще двічі чи тричі, і кожного разу Джек пробуджував мене.

Люк загубився серед старих комунікацій, вже давно залишених без догляду. Напевне, тому досі його не взято під контроль авто-сторожа. А втім, мене це не здивувало, як і Джека. Ми були справжніми «місячними людьми», тут народилися та виросли. Ми знали, що подібні знахідки — не таке вже виняткове явище. Тільки чому Джек не поділився своїм відкриттям зі мною, кращим своїм товаришем?..

Коли спускаєшся до такої «загубленої» шахти, здається, що пірнаєш униз головою. Хоча насправді піднімаєшся з середини Місяця на його поверхню. Та усвідомлення цього з’являється тільки разом Із тяжіння, що поступово зростає.

— Дивись, щоб у башку нічим не тріснуло, — це були перші слова мого супутника.

Джек промови їх, тільки-но ми вибралися на поверхню Місяця. Подібне застереження не було позбавлено сенсу. У поясі астероїдів повно дріб’язок розміром від піщинки до кулака, яких не усмоктує «вирва» й не фіксує жоден локатор. Якщо така штучка, що несеться зі швидкістю ракети, влучить в шолом скафандра, кісток не збереш.

Коли я почав все це пояснювати, він спрямував промінчик світла свого ліхтарика просто в моє обличчя й прошепотів:

— Благаю тебе, Янісе, помовч. Адже він загинув.

Хрипкий голос, що бринів у моєму шоломі, подіяв переконливо. Я злякався. Хотілося вірити, що дрижання викликано завадами. Плакати у скафандрі не тільки безглуздо, а й небезпечно для життя. Гіршим може бути лише приступ нудоти. Так і задихнутися можна…

— Друже, додай кисню…

Він мовчки плентався по місячній рівнині.

— Хто там у тебе загинув?

— Побачиш.

Пітьма гнітила мене, хоча при світлі було б не легше. Терпіти не можу нескінченної одноманітності місячного пейзажу. Кажуть, раніше тут були гори, моря та кратери, але тепер вони покояться глибоко під товстими нашаруваннями подрібнених порід. Чудово, тому що такий «щит» не проб’є жоден астероїд, але все це має сумний вигляд…

— Джеку!!!

— Чого ти?

Мене охопило недобре передчуття. Здається, я почав здогадуватися… але все одно не розумів. Якщо людина загинула при падінні астероїда, чому не організувати рятівну експедицію? Чому таємна вилазка? І що можна взагалі найти, крім великої-превеликої вирви?

Вирва дійсно була. Джек спустився по схилу, зупинився біля купи піску, якраз над чорним отвором, метрів два у діаметрі й жестом покликав мене. Поки я діставався до входу, він уже спустився. Схоже на таємну оселю на поверхні… Тим більш потрібна рятівна експедиція!

«Колодязь» утворювали поставлені один на одного баки з— під пального без днищ. Удар астероїда призвів до того, що вони трохи змістилися. Їхні стінки були зім’яті. Опинившись на дні, я переконався, що Джеку таки була потрібна допомога: весь пісок, що був насипаний на схилі вирви, він зумів вийняти один, але люк під ногами заклинило.

Ми товклися з ним цілу годину. Коли він піддався, Джек прошепотів:

— Заходь за мною. Не знаю, як би Леонід поставився до твого візиту. Мені він вірив…

Повагавшись, він увімкнув шлюзовий пристрій. Як і слід було чекати, тамбур не заповнився повітрям.

— Задихнувся! — простогнав Джек.

Яскраві промінчики наших ліхтариків вихоплювали з непроглядної темряви шматочки незнайомої обстановки. Мій супутник орієнтувався безпомилково, тому що був тут не вперше. Житло мало старомодну конструкцію. Його будували ще у той час, коли «місячні люди» не відвикли від гравітації. Розглядаючись довкола я завернув до бокового тунелю.

— Янісе, куди ти запропастився? — почулося в навушниках.

— Та тут квіти якісь, — я все ще не міг зорієнтуватися у тісному приміщенні, закони побудови якого підкорялися гравітації.

— Еге, ти в садочку. Там волошки та ромашки. Такі квіти ростуть на Землі.

Я наздогнав Джека. Той завмер біля перекинутого крісла, знятого, очевидно, із списаного транспортного корабля. Поруч, опустивши голову й праву руку на маленький саморобний столик, застиг навколішках чоловік. Вакуум зробив страхітливе: його очі лопнули й повитікали, з вух, носа, куточків рота тягнулися криваві доріжки. Проте кров майже не стекла на стіл, тому що швидко застигла при близькій до абсолютного нуля температурі. Вона намерзла чудернацькими рудими бурульками. Шкіра обтягувала череп тонкою гумовою мембраною, виділяючи широкі вилиці.