Іван Тургенєв - Ася

Гагін вийшов мені назустріч.

— Бачили ви сестру? — закричав він мені ще здаля.

— Хіба її нема дома? — спитав я.

— Нема.

— Вона не поверталася?

— Ні. Я винен,— казав далі Гагін,— не міг утерпіти: всупереч нашій умові ходив до каплиці; там її не було; отже, вона не приходила?

— Вона не була коло каплиці.

— І ви її не бачили?

Я мусив признатися, що я її бачив.

— Де?

— У фрау Луїзе. Я розлучився з нею годину тому,— додав я,— я був певен, що вона додому повернулася.

— Підождемо,— сказав Гагін.

Ми увійшли в дім і сіли один коло одного. Ми мовчали. Нам дуже ніяково було обом. Ми безперестанку оглядалися, позирали на двері, прислухалися. Нарешті, Гагін встав.

— Це вже не знати що! — вигукнув він,— у мене серце не на місці. Вона мене з світу зведе, їй-богу... ходімо шукати її.

Ми вийшли. Надворі вже зовсім споночіло.

— Про що ж ви з нею говорили? — спитав мене Гагін, насуваючи капелюх на очі.

— Я бачився з нею всього хвилин з п'ять,— відповів я,— я говорив з нею, як було умовлено.

— Знаєте що? — відказав він, — краще нам розійтися; так ми швидше на неї натрапити можемо. В усякому разі приходьте сюди через годину.

XIX

Я проворно зійшов з виноградинка і кинувся в місто. Швидко обійшов я всі вулиці, заглянув скрізь, навіть у вікна фрау Луїзе, вернувся до Рейну і побіг берегом... Зрідка зустрічалися мені жіночі постаті; але Асі ніде не було видно. Уже не досада мене гризла — таємний страх мучив мене, і не тільки страх я почував... ні, я почував каяття, жаль найпекучіший, любов — так! — найніжнішу любов. Я ламав руки, я кликав Асю посеред нічної темряви, що насувалася, спочатку стиха, потім чимраз голосніше й голосніше; я повторював сто разів, що я її люблю,

я клявся ніколи з нею не розлучатися; я оддав би все на світі, щоб знов держати її холодну руку, знов чути її тихий голос, знов бачити її перед собою... Вона була така близька, вона прийшла до мене з цілковитою рішучістю, у цілковитій невинності серця й почуттів, вона принесла мені свою незайману молодість... і я не пригорнув її до своїх грудей, я позбавив себе щастя побачити, як її миле обличчя розцвіло б радістю і тишею захвату... Ця думка доводила мене до божевілля.

"Куди могла вона піти, що вбна собі зробила?"—вигукував я в тузі безсилого розпачу... Щось біле майнуло раптом на самому березі ріки. Я знав те місце: там, над могилою людини, що втопилася років з сімдесят тому, стояв до половини врослий у землю кам'яний хрест з старовинним написом. Серце в мені завмерло... Я підбіг до хреста: біла постать зникла. Я крикнув: "Асю!" Дикий голос злякав мене самого, але ніхто не озвався...

Я вирішив піти дізнатися, чи не знайшов її Гдгін.

XX

Швидко беручись угору по стежці виноградника, я побачив світло в Асиній кімнаті. Це мене трохи заспокоїло.

Я підійшов до дому; двері внизу були зачинені; я постукав. Неосвітлене віконце на першому поверсі обережно відчинилося, і показалася голова Гагіна.

— Знайшли? — спитав я його.

— Вона вернулася,— відповів він мені пошепки,— вона в своїй кімнаті і роздягається. Все гаразд.

— Слава богу! — вигукнув я з невимовним поривом радості,— слава богу! тепер усе чудово. Але ви знаєте, ми повинні ще переговорити.

— Іншим часом,— відказав він, тихо потягши до себе раму,— іншим часом, а тепер прощайте.

— До завтра,— промовив я,— завтра все буде вирішено.

— Прощайте,— повторив Гагін. Вікно зачинилося.

Я мало не постукав був у вікно. Я хотів тоді ж сказати Гагіну, що я прошу руки його сестри. Але таке сватання в таку пору... "До завтра,— подумав я,— завтра я буду щасливий..."

Завтра я буду щасливий! Щастя не має завтрашнього дня; воно не має і вчорашнього; воно не пам'ятає минулого, не думає про майбутнє; у нього є теперішнє, і то не день — а мить.

Я не пам'ятаю, як дійшов я до 3. Не ноги мене несли, не човен мене віз: мене підіймали якісь широкі, дужі крила. Я пройшов повз кущ, де співав соловей; я зупинився і довго слухав: мені здавалося, він співав моє кохання і моє щастя.

XXI

Коли другого дня вранці я підходив до знайомого будиночка, мене вразила одна обставина: всі вікна в ньому були відчинені, і двері теж були відчинені; якісь папірці валялися перед порогом; служниця з мітлою показалася за дверима.

Я наблизився до неї...

— Виїхали! — буркнула вона,