Павло Стороженко - Розбійники з лебединого шляху

Міхельса і Клауса Штьортебекера стратили на ринку в Гамбурзі.

Але, як писали німецькі історики, північне піратство не вмерло разом із Штьортебекером, воно відродилось під новою назвою. Морські розбійники стали називати себе «лікенделерами», тобто людьми, що ділять все порівну.

ПІРАТСЬКА СЛАВА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ

Ще Плутарх зазначав, що піратство спокушало багатьох римських громадян: «Вже багато людей, заможних, знатних і, на загальну думку, поміркованих, почали сходити на борт розбійницьких кораблів і брати участь у піратському промислі, ніби він міг принести їм славу і пошану. В багатьох місцях у піратів були якірні стоянки і міцні спостережні вежі. Флотилії, що їх вони висилали в море, вирізнялися не тільки прекрасними, як на підбір, матросами, але також мистецтвом керманичів, швидкістю і легкістю кораблів…»

Пізніше таке ж лихо спіткало країни Західної Європи. Їх стали шарпати «свої», місцеві пірати, криївки яких були розпорошені по скелястих берегах Південної Англії, а також на узбережжі Нормандії і Бретані. Піратським промислом займалися представники всіх суспільних верств. Він зазвичай успадковувався з діда-прадіда і поєднувався з іншими заняттями — рибальством, торгівлею. Часто феодальні володарі використовували піратські клани у своїх війнах. Але самі пірати дотримувалися правила: грабувати можна тільки в сусідніх районах, а не в своєму, якщо хочеш мати спокій у власному гнізді. Весь період пізнього середньовіччя в Північному морі та в Ла-Манші точилася безперервна піратська війна: англійці грабували узбережжя Франції і Португалії, а французи й португальці спустошували береги Англії. Наприклад, Джон Холі з Дартмута 1399 року захопив 34 кораблі з вином, які належали купцям з Нормандії і Бретані, і, як писав хроніст, «важко було знайти в місті тверезу людину, і багато днів поспіль ніхто не думав про працю, а всі їли, пили і розважалися».

Лиху славу мав на французькому узбережжі Гаррі Пей з Пуля. Він пограбував і спалив місто Гійом, забравши дивотворне розп'яття з місцевого храму святої Марії. Такі «подвиги» він здійснював і під французьким прапором, запливаючи далеко у верхів'я Секвани і грабуючи захоплених зненацька жителів прибережних міст. Його набіги сягали аж до берегів Іспанії. Звідтіля й прийшла заслужена кара. Кастільський пірат Педро Ніньйо, скориставшись із того, що Пей захопився грабунком іспанських поселень, поплив тим часом до Пуля і сплюндрував його так, що він уже ніколи не зміг піднятися до колишньої величі й краси.

У баладах і легендах увічнили шотландського розбишаку й купця Ендрю Бартона, який разом з трьома синами на кораблях «Ліон» і «Дженет Певін» шарпав узбережжя Фландрії, грабував іспанські й португальські кораблі, що прямували в нідерландські порти. Це викликало численні протести посланців цих держав при англійському королівському дворі.

Протести зазвичай залишалися без наслідків і лише зрідка приводили до короткочасного затишшя в піратській діяльності. В Уелсі віце-адмірал сер Річард Баклі приймав піратів у себе вдома. Прибережний острів Бадсі пірати перетворили на склад для зберігання здобичі та військової амуніції. Такі бази розбійники влаштували в Корнуеллі й Кенті.

У Корнуеллі це дике плем'я слухалося віце-адмірала узбережжя, за що останній, вимагаючи пильної охорони підпорядкованого йому району, забезпечував їх зброєю і порохом. Це відіграло винятково важливу роль під час походу іспанської Непереможної Армади на Англію.

Коли небезпека минула і потреба в піратах відпала, королівські урядовці, а також представники Ліги п'яти міст, яка діяла на узбережжі Суссекса і Кента й була створена для охорони мореплавства і торгівлі, почали ставитися до морських добичників вороже. Багато англійських і французьких піратів «емігрували» в Середземне море і налагодили «ділові» зв'язки з мусульманськими корсарами Північної Африки.

Одним з «емігрантів» був Джон Уард, який, намовивши кількох приятелів, захопив у Портсмуті французький торговельний корабель, змінив його назву і, діставшись до Тунісу, вступив на службу до місцевого бея. Через кілька років він став відомий як адмірал флоту, що складався з десяти добре озброєних кораблів, і нещадно грабував узбережжя Іспанії і Франції. Джона Уарда також звинувачували у захопленні англійських кораблів і знищенні їх екіпажів. У популярному в той час памфлеті Уард фігурував разом з іншим, не менш відомим християнським ренегатом на магометанській службі Симоном Дансером. З памфлета можна довідатися, що Уард «мав у Тунісі дуже заможний будинок з мармуру й алебастру, який більше пасував князеві, а не піратові», що він сам «постійно пильно охороняється двомастами турецькими яничарами», які й «виявляють йому почесті, як турецькому паші». Як стверджує переказ, адмірал перед смертю попросив помилування у короля Англії і провів останні роки життя на батьківщині. Але є також свідчення про те, що він помер у Тунісі 1622 року.

Королівської ласки шукав і пірат Генрі Мейнворін. Він одержав її з рук Якова І. Свою розбійницьку кар'єру розпочав з придбання й оснащення корабля «Резісменс», на якому замість того, щоб податися до Західної Індії в ролі королівського капера, поплив до Марокко і в порту Сале заклав піратську базу. Звідтіля Мейнворін нападав на торговельні кораблі (головним чином іспанські), що проходили Гібралтарську протоку, виходив на полювання у широкі води Атлантики, сягаючи у своїх походах аж до Ньюфаундленду. Пізніше він перебазувався до французького порту Вільфранш і відіграв активну роль в обороні цього піратського гнізда від іспанської каральної експедиції. Коли Мейнворіна викликав король Англії, він слухняно поплив у Дувр, дістав високе помилування, а двома роками пізніше — і шляхетський титул: «володар замку Дувр». Високо цінуючи королівську ласку і, напевне, бажаючи продемонструвати королеві свою вірнопідданість, Мейнворін написав твір «Міркування про започаткування, практику і спроби викоренення піратства», у якому категорично висловлювався проти помилування піратів (хоча й сам був із таких) і рекомендував використовувати полонених розбійників як невільників у королівському морському флоті.

Пізніше, в епоху флібустьєрів (XVI–XVII ст.), такі спалахи «вірнопідданості» серед піратів англійського походження становили колоритну рису морського розбою і ще дужче заплутали картину віковічного протистояння піратів і мирних мореплавців.

IV
МУСУЛЬМАНСЬКО-ХРИСТИЯНСЬКЕ