Олександр Миколайович Левченко - Вічний рух

— Нічого страшного, Леанко, — невизначено промимрив я, — давай спершу зайдемо.

Коли я опинився у її кімнаті і побачив широке низьке ліжко, на якому ми провели той чудовий вечір, серце моє враз стиснулося так, що я ледь не застогнав. Леанка посадила мене у крісло, сама сіла напроти і спрямувала у вічі стривожений погляд.

— Нічого страшного, — повторив я, збираючись з духом, — просто… я розмовляв… з Мартіном…

Леанчине обличчя миттю закам’яніло, вона повільно випросталась, віддалившись від мене, відвела очі вдалечінь, холодно поцікавилась:

— Ну й що?

— Він розповів про… той випадок, — початок розмови був справжнісінькою мукою, і я з жахом уявив собі, що нас чекає далі. — Мартін не винуватий… він цілком випадково зустрів свою давню подругу…

— Я все це вже чула, й не раз, — роздратовано обірвала мене Леанка. — То був лише привід, і ніякі виправдання тут не потрібні, бо вони нічогісінько не змінять…

— Та ж Мартін цього не знає, — несміливо зауважив я. — Ти собі навіть не уявляєш, як він страждає від такої невизначеності…

Леанка замислилась. Моє очікування здавалось мерзотно тривалим.

— Що ж, ти маєш рацію, — почувся нарешті її голос, — і справді неможливо далі з цим зволікати… Гаразд, я сама йому задзвоню та усе уладнаю, — вона раптом усміхнулась і додала вже тепліше:

— Адже ти цього хотів, чи не так?

— Так, так, Леанко, лише з невеличким доповненням, — я зупинився, щоб перевести дух, і, не змігши підвести погляд, закінчив: — Щоб ти зустрілася з ним… особисто…

— Зустрілась? Але навіщо?! — вигукнула Леанка з подивом і навіть якоюсь недовірою.

— Ну, розумієш, я пообіцяв йому… — ні з того ні з сього бовкнув я і тут же пожалкував, бо за цим відразу почулося обурене:

— Пообіцяв?! Та як ти міг пообіцяти те, що не залежить від тебе!! Чи, може, ти вже маєш мене за свою власність?!

— Та що ти, Леаночко, вибач, я просто невдало висловився, — я схопив її за руку з гарячим наміром поцілувати, але раптом відчув, що не можу, чомусь ніяк не можу цього зробити. — Я тільки прошу тебе, дуже прошу, навіть благаю…

Леанка повернулась до мене, обдарувала довгим докірливим поглядом і важко зітхнула:

— Гаразд, нехай буде так. Ще якісь доповнення маєш?

На душі у мене вмить полегшало, і я вже приготувався відповісти якимось жартом, коли раптом згадав про ще одну, надзвичайно важливу річ. Руки чомусь затерпли, по спині забігали величезні огидні мурахи, і, весь холодіючи, я плутано виголосив:

— Леанко… я хотів би ще попросити… тільки не подумай чого… просто ми з Мартіном… зрозумій мене правильно… одним словом… не розповідай йому про нас…

Якусь хвилю Леанка сиділа нерухомо, неначе вражена громом, потім повільно мовила: «Зрозуміло, зрозуміло» і раптом швидко закрила долонями обличчя.

— Я зовсім не мала наміру згадувати про наші стосунки, але почути це від тебе…

Боже мій, як же мені хотілося кинутися до неї, стиснути в обіймах, розкаятись в усьому, однак я почував себе, наче велика надувна іграшка, з якої випустили повітря, і так і не зробив жодного руху.

— Що ж, я виконаю твоє прохання, — продовжувала Леанка тим же тоном, — тільки ти… не затримуйся тут більше… ні хвилини…

Присягаюсь, навіть у той день, коли я довідався про одруження Мартіна та Леанки, у мене не було так гидко на душі, як сьогодні. Дві ночі поряд, лише заплющивши очі, я поринав в кошмарні сновидіння, у яких найбридкіші чудовиська безперестанку повторюють холодним Леанчиним голосом: «Не затримуйся тут більше… ні хвилини», не даючи спочинку вимученій душі. І зараз в голові щось наче зациклилось, десятки разів прокручуючи одну й ту ж Мартінову фразу: «Я дотримав свого слова, але, мабуть, доведеться подавати у відставку…» Іноді мені навіть здається, що всі ці кілька днів — суцільний жахливий сон, бо тільки так можна пояснити мої незбагненні вчинки і ту легкість, з якою я позбувся близького товариша та коханої, а разом з ними — свого щастя та душевної рівноваги. Єдине, що протистоїть потужному моральному пресингу з боку колишнього мене, — то лише батькові слова: «це — злочин перед історією, і ми повинні будь-якою ціною відвернути його», і варто покликати їх на поміч, як затята впевненість у правоті власних дій повертається, не дозволяючи впасти у відчай. Нині я знову використав свій моральний допінг, віднайшов у кишені невеличкий кришталик, де записані всі необхідні мені документи, і ще більше прискорив крок у тривожному передчутті.

Ось і мій дім. На звичне запитання Адміністратора я лише відмахнувся, швидко пройшов до своєї кімнати, на ходу виймаючи кришталика, вклав його у приймальне гніздо відтворювача і тільки тоді звернувся до кібера:

— Роздрукуй мені результати роботи комісії.

В апараті щось тихо зашелестіло, і через кілька секунд на стіл виповзла тонесенька брошурка. Я рвучко схопив її обома руками, і плюхнувся в плаваюче крісло.

Те, що мене цікавило найбільше, знаходилось на кількох останніх аркушах, однак я змусив себе методично гортати брошуру від самісінького початку. Очі вихоплювали з тексту уривки фраз, перебігаючи з однієї сторінки на наступну. Все, про що йшлося в брошурці, я вже давно знав: і про однобокий характер кліотійської економіки, і про складне екологічне становище в районах інтенсивної розробки копалин, і про обмеженість прав планетарної влади, і про остаточне відмирання мови, традицій, занепад культури, і про невтішну демографічну ситуацію, і про багато-багато інших речей, надуманих і правдивих, просто смішних і дійсно болючих, але поданих настільки тенденційно, що не залишалось ні найменшого сумніву, з якою метою нагнітається вся ця істерія.

І ось нарешті серед чорних рядків тривожно зачервоніло слово «Висновки». Можливо, вже тут починалося щось цікаве, однак я на мить втратив над собою контроль. Рвучко перегорнув останні сторінки спітнілими пальцями та прикипів очима до заголовка «Рекомендації».

Так, вжити невідкладних заходів, це зрозуміло, провести глибокі багатогалузеві дослідження із залученням провідних фахівців — не