Наталія Володимирівна Сняданко - Колекцiя пристрастей, або Пригоди молодої українки

– Ти, напевно, живеш за детально спланованим графіком?

– Так, аж занадто. Часом мені дуже бракує відчуття несподіванки, чиєїсь спонтанності. От ти, напевно, дуже спонтанна людина. Мені чомусь здається, що ті, хто постійно знаходиться поруч із тобою, ніколи не знають, чого від тебе чекати в наступний момент. Моїм ідеалом жінки завжди була людина дуже несподівана, самостійна, до якої неможливо звикнути, з якою ніколи не нудно.

– Так не буває.

– Мені чомусь здається, що буває.

– Ходімо звідси. Мені час додому.

Ми мовчки збираємося і виходимо на осінню площу. Вечір знуджено опускається на неохайні купки опалого листя і підганяє нас до трамвайної зупинки холодними поштовхами в спину.

– Можна, я тобі щось скажу? – зупиняється раптом Женя. Його лисина виглядає беззахисною, вітер, ніби знущаючись, бавиться залишками волосся на ній.

– Краще не варто. Застудишся. Коли на вулиці холодно, краще мовчати.

– Ні, це важливо. Може, це видасться тобі смішним або неправдоподібним. Зрештою, ми бачимося лише втретє. Але я ще ніколи не зустрічав такої незвичайної дівчини, віриш?

– Ні, не вірю. Ти ж абсолютно нічого про мене не знаєш.

– Ну добре, я бачу, що з тобою краще бути відвертим. Мені дуже подобається, що ти так реально дивишся на речі. Мені тридцять три роки, я історик за покликанням, але займаюся математикою. Я вже встиг дечого досягнути в науці. Вік зобов'язує мене подумати про майбутнє. Розумієш, для кожного в житті настає такий період, коли, як казали древні мудреці, «треба посадити дерево, збудувати дім, народити сина…» Тридцять три роки – це ще не сорок, але вже й не двадцять. Я вже цілком сформована людина, не маю бажання відмовлятися од своїх звичок, але певні речі треба або робити вчасно – або не робити взагалі. Я вирішив, що цього року мені потрібно вирішити питання зі своїм особистим життям. Як я вже сказав, це треба зробити зараз, бо потім може бути пізно.

Для мене ніколи не було проблемою познайомитися з жінкою і почати з нею зустрічатися. Я хороший співрозмовник і знаю собі ціну. Я і зараз маю можливість вибирати. Але відтоді, як ми з тобою познайомилися, я вирішив зупинити свій вибір на тобі. Ти маєш рацію, я ще не дуже добре тебе знаю, але вже достатньо для того, щоб зрозуміти, що в тобі поєднуються всі якості, які, на мій погляд, повинні бути притаманні жінці. Ти вродлива, інтелігентна, тверезомисляча, здатна діяти несподівано.

Напевно, це варто було б сказати іншим разом і за інших обставин. Подібні речі вимагають свічок і шампанського. Але що зробиш. Не завжди вдається все робити за планом. І ще мені здається, що різниця у віці і зовнішність чоловіка – речі несуттєві для жінок. Навпаки, спілкування з досвідченим партнером для розумної жінки завжди цікавіше.

Із самовпевненістю в цього чоловіка, здається, все гаразд. Мені чомусь завжди здавалося, що неодружені чоловіки після тридцяти страждають від настільки ж більшої кількості комплексів, наскільки менша кількість волосся залишається в них на голові. Виявляється, це зовсім не так. Він продовжив після паузи:

– Найбільше мені подобається твоя іронічність. Коли спілкуєшся з тобою, здається, ніби маєш перед собою соковитий, стиглий, довершений помаранч. Наближаєшся до нього, надкушуєш, а всередині – уламки скла.

– Ну, то не варто далі створювати загрози здоров'ю. Скло в шлунку – річ небезпечна. Тим більше, що мені вже давно час додому. Бажаю успіхів у вирішенні особистого питання.

Ми не бачилися понад чотири роки, перш ніж мені знову випала честь потиснути тремтячу і спітнілу руку Жені-математика. Я відзначила для себе значний прогрес в еволюції його чоловічої самосвідомості, бо раніше він, як і личить добре вихованому галичанинові, вітаючись, потискав руки тільки чоловікам. Жінці ж він міг поцілувати руку, але не більше.

Цю давню чоловічу традицію жінки далеко не всюди сприймають із таким філософським спокоєм, як у нас, в Україні. Одного разу мені навіть довелося стати свідком подружньої сцени, викликаної простим потиском, а точніше непотиском руки.

Одна молода німкеня разом зі своїм українським чоловіком приїхала до Києва незабаром після одруження. Під час прогулянки вулицями вони зустріли знайомого й зупинилися для розмови. Незабаром підійшов ще один знайомий і привітався з присутніми згідно з давньою чоловічою традицією. Молода німкеня, очевидно, не знаючи, що в нас так заведено, сприйняла цей жест як зневагу своєї особи і, не довго думаючи, пішла геть, попередньо кинувши чоловікові щось образливе на своєму малопоширеному в Києві південнонімецькому діалекті. На щастя, словникового запасу і дару переконання чоловіка вистачило для того, аби протягом двох наступних годин таки переконати дружину не розлучатися з ним. Для цього йому довелося присягтися, що він:

1) абсолютно погоджується з тим, що це жахливо;

2) що жити так далі неможливо;

3) що це питання слід обов’язково вирішити на законодавчому, виконавчому, особистому і всіх інших рівнях, що кожен українець повинен, не чекаючи на ініціативу уряду, почати з себе, а кожна українка мусить, не чекаючи на добровільну ініціативу свого чоловіка, підштовхнути його до виявлення цієї ініціативи;

4) що він, тобто її чоловік, ніколи більше не матиме справи з цими нахабами, аж поки ті не виправляться, і т. д.

Коли ми спілкувалися з Женею минулого разу, він не опустився до того, щоб потиснути мені руку, цікаво, що спонукало його до цього зараз.

– Як твої справи? – запитав він.

– Дякую, добре, – відповіла я.

Ми зустрілися при вході до університету. Точніше, при вході – для нього, і при виході – для мене.

– Ти куди зараз? – запитав він.

– У справах, – відповіла я.

– Може, вип'ємо разом кави?

– Давай, тільки недовго.

– Ну, а як особисте життя? – запитав Женя після того, як ми замовили напої і він розповів мені, що досі працює в Політесі, живе з батьками і пише дисертацію. – Ще не одружилася?

– А ти ще не вийшов заміж? – я зробила невдалу спробу зіронізувати.

– Ні, але збираюся зробити це найпізніше в кінці цього року.

– Вітаю. І хто вона?

– Ще не знаю.

– Тобто як?

– Ну, розумієш, в житті кожної людини настає момент, коли вона або одружиться незабаром, або вже не зробить цього ніколи. А оскільки я вважаю, що кожен повинен в житті побудувати будинок, посадити дерево і виростити сина, то я й вирішив: якщо не одружуся до кінця цього року…

– Вибач, але мені вже час іти.

– То, може, зустрінемося якось, спокійно поговоримо?

– Звичайно. Я тобі подзвоню.

Зрозуміло ж, якщо хтось обіцяє Вам