В. М. Гайворонський - Аграрне право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти

З урахуванням цього для полегшення орієнтування серед численних юридичних фактів, відмежування один від одного проведена їх класифікація.

Залежно від характеру перебігу та вольових ознак усі юридичні факти поділяються на дві основні групи: дії та події.

Дії — це такі юридичні факти, в яких виражена воля людей, конкретних індивідів або їх колективів, наприклад, укладення угоди, виконання зобов'язання, здійснення правочинів, заподіяння шкоди тощо.

У свою чергу дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірними є всі дозволені, не заборонені законом дії. І навпаки, дії, які порушують установлені законом заборони, визнаються як неправомірні (заподіяння шкоди, невиконання або неналежне виконання зобов'язань тощо).

Правомірні дії поділяються на три великі групи — адміністративні акти, правочини та юридичні вчинки.

Адміністративні акти становлять владні розпорядження державних органів і органів самоврядування, адресовані конкретним суб'єктам аграрних правовідносин, або управлінських органів того чи іншого сільськогосподарського підприємства своїм підрозділам, які спрямовані на виникнення, зміну чи припинення аграрних правовідносин, наприклад, акти місцевих органів влади і управління про закупки зерна та іншої сільськогосподарської продукції, рішення загальних зборів кооперативних сільськогосподарських підприємств і об'єднань про оплату праці відповідно до кінцевого виробничого результату тощо.

Правочинами є дії, спеціально спрямовані на встановлення, зміну або припинення аграрних правовідносин. Це вольові дії фізичних чи юридичних осіб, які передбачають досягнення конкретного правового результату. В умовах запровадження ринкових відносин в аграрному секторі правочини набувають широкого розвитку. З'являються їх нові види, причому такі, які в умовах командно-адміністративної системи були просто неможливі. Протягом багатьох десятиліть земля як об'єкт державної власності перебувала в правовому режимі суворої заборони щодо здійснення будь-яких правочинів. У сучасних умовах господарювання в аграрному секторі громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для ведення селянських (фермерських) господарств, ведення особистого селянського господарства, а також внаслідок купівлі-продажу земельних ділянок, їх успадкування тощо. З прийняттям Земельного кодексу України коло правочинів, об'єктом яких виступає земля, значно розширилося.

Під подіями слід розуміти такі юридичні факти, які виникають незалежно від волі людей (наприклад, засуха, землетрус, пожежа або інші стихійні лиха).

Ця класифікація має важливе не тільки теоретичне, але й практичне значення. Так, стихійне лихо звільняє державні сільськогосподарські підприємства від відповідальності за непоставку чи недопоставку сільськогосподарської продукції.

Незважаючи на різноманітність підстав виникнення аграрних правовідносин в цілому, вони, проте, являють собою єдиний органічний правовий комплекс, хоча і мають суттєві відмінності, що характеризуються змістом, видами і формою конкретних аграрних правовідносин. Одним з необхідних критеріїв класифікації аграрних правовідносин є їх економічний зміст, бо вони формуються у сфері сільськогосподарського виробництва, з одного боку, і товарного обороту — з другого. Виходячи з цього, виробництво сільськогосподарської продукції без відносин із виробниками інших галузей народного господарства товаровиробниками аграрного сектора просто неможливий.

Залежно від сфери, в якій виникають ті чи інші аграрні правовідносини, вони можуть бути поділені на дві великі групи: внутрішні (внутрішньогосподарські) і зовнішні (зовнішньогосподарські). Цим відносинам притаманний свій зміст, характер нормативних актів, які їх регулюють, принципи, а також методи їх регулювання.

Зовнішні аграрні правовідносини, в основному, регулюються нормативними правовими актами, які приймаються Верховною Радою України та іншими компетентними органами державної влади. На противагу їм внутрішні аграрні відносини, які виникають усередині підприємств, інших господарських формувань — виробників сільськогосподарської продукції регулюються, як правило, локальними внутрішньогосподарськими актами їх вищих органів управління.

Характер виробництва в аграрному секторі свідчить про наявність багатогранних і чисельних правовідносин, які не виходять за межі того чи іншого суб'єкта господарювання. Це, як правило, правовідносини, що ґрунтуються на членстві в акціонерному чи іншому сільськогосподарському товаристві, сільськогосподарському кооперативі, селянському (фермерському) господарстві, а також на трудовому договорі (контракті) в державних, державно-колективних та інших сільськогосподарських організаціях. Вони формуються в процесі організації виробничо-господарських відносин щодо обробітку землі, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції.

Нині в аграрному секторі питому вагу становлять добровільні об'єднання громадян на умовах членства.

Їх господарювання ґрунтується на приватній власності. Це обумовлює повноту самоврядування у визначенні прав і обов'язків, формуванні виробничих, трудових, економічних і соціальних правовідносин. Різноманітні управлінські, майнові, трудові та соціально-побутові відносини виникають у межах діяльності суб'єктів агропромислового сектора (відносини між ними і їх членами). Згадані правовідносини, як правило, регулюються спеціальними локальними нормативними актами — актами конкретних суб'єктів господарювання (статутами, положеннями про норми виробітку та оплату праці, правилами внутрішнього трудового розпорядку тощо).

Так, згідно з законами України «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про господарські товариства», членство в таких утвореннях ґрунтується на праві добровільного вступу і безперешкодного виходу з їх складу. А статутами цих товаровиробників, які розробляються відповідно до вимог зазначених законів, вирішуються питання щодо самостійного розпоряджання виробленою продукцією, забезпечення дотримання правил і норм охорони праці, техніки безпеки, вимог виробничої санітарії. Членам підприємства гарантуються рівні права з працівниками державних підприємств щодо мінімального рівня оплати праці, умов і розмірів соціального захисту працівників, які цього потребують, відпусток по вагітності, пологах, догляду за дитиною та ін.

Безперечно, що сільськогосподарське виробництво можливе лише за умови належного обробітку землі працівниками аграрного сектора. Це свідчить про те, що земельні і трудові відносини в аграрному секторі настільки взаємопов'язані і взаємообумовлені, що їх правове регулювання можливе лише в нерозривному зв'язку. Причому такий зв'язок і така взаємообумовленість однаковою мірою характерні як для виробників з добровільним об'єднанням громадян на умовах членства (кооперативи, акціонерні товариства, селянські (фермерські) господарства), так і для виробників державних (технікуми-радгоспи та інші навчальні й дослідницькі державні сільськогосподарські організації і об'єднання), трудові відносини яких регулюються трудовим законодавством, хоча і в цьому випадку їх специфіка враховується і визначається при застосуванні в умовах аграрного виробництва.

Таким чином, у загальному комплексі внутрішніх правовідносин у сфері сільськогосподарського виробництва чільне місце серед інших належить правовідносинам земельним і трудовим.

Звичайно, не всі земельні відносини, що становлять предмет регулювання земельного права, одночасно підпадають під регулювання нормами аграрного права. Аналізуючи ці правовідносини, Н.