Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Але водночас із цією відцентровою силою інша, супротивна сила, викликана тим самим прагненням бути ґречною, привертала увагу дукині до свого власного туалету: до своєї егретки, намиста, корсажу, а також і до принцесиного туалету; з принцесою дукиня трималася як її васалка, як її піддана, прибула сюди лише на те, щоб з нею зустрітися, ладна піти за нею куди завгодно, якщо властительці ложі спаде охота покинути театр; решта публіки було для неї лише зібранням незнайомців, цікавих тим, що можна вгадувати, хто з них хто, хоча серед них було чимало її друзів, у чиї ложі її запрошували якогось іншого тижня і щодо кого вона виявляла тоді стеменнісінько таку саму виняткову, довільну, однотижневу лояльність. Маркіза де Камбремер здивувалася, побачивши того вечора дукиню в театрі. Вона знала, що дукиня зазвичай не вилазить довго з Ґерманта, і гадала, що та й досі там. Але їй сказано, що вряди-годи, коли в Парижі йшла цікава вистава, дукиня Ґермантська, ледве випивши чаю з мисливцями, веліла запрягати і на заході сонця шпарким клусом спершу через похмурий ліс, а потім шляхом гнала до Комбре, щоб устигнути на потяг і ввечері прибути до Парижа. «Може, з Ґерманта вона приїхала ради Берми», — мислила захоплено маркіза де Камбремер. І пригадувала, як Сванн іноді висловлювався тим суржиком, яким мовив і пан де Шарлюс: «Дукиня Оріа-на — одна з найшляхетніших істот у Парижі, вона належить до найрафінованішої, найрідкіснішої еліти».

Що ж до мене, хто судив із прізвищ Ґермант-Баварські чи Конде про життя і думки двох кузин (судити з прізвища, про їхню вроду я вже не міг, бо бачив їх), то я волів би знати їхній суд про «Федру», ніж суд найбільшого критика на світі. Бо в його суді я знайшов би тільки розум, розум гостріший за мій, але того самого складу. Та що думали принцеса Марія і дукиня Оріана, ці поетичні створіння, чиї думки розкрили мені б їхню душу, я уявляв з допомогою їхнього прізвища, я відчував у цьому ірраціональний чар і, мучений ностальгією, сподівався віднайти в їхніх вражіннях від «Федри» чар тих літніх полуднів, коли я ходив гуляти на Ґермантську сторону.

Маркіза де Камбремер вивчала туалети двох кузинок. Щодо мене, то я не сумнівався, що туалети становлять невід’ємну частину їх самих, не так у тому сенсі, в якому ліврея з червоним коміром і небесними закотами належала колись лише до дому Ґермантів чи Конде, як у тому, що вони, мов у птаха оперення — не тільки прикраса, а й продовження його тіла. Туалет цих двох жінок здавався мені в однієї снігово-білою, у другої строкатою матеріялізацією їхнього внутрішнього життя, і як жести принцеси Ґермантської, бачені мною, відповідали якійсь потаємній думці, так пір’я, що звішувалося на її чоло, і осяйний від блискіток корсаж її кузини, здавалося, щось виражали, творили для кожної з цих жінок тільки їй належну емблему, значення якої мені хотілося осягти: райський птах здавався мені таким самим невід’ємним від принцеси, як павич від Юнони; мені й на думку не спадало, щоб ще якась жінка узурпувала блискітний корсаж Оріани — це було б усе одно, що узурпувати блискучу, ошиту френдзлями егіду Мінерви. І коли я звертав очі на цей бенуар, то він куди мальовничіше, ніж плафон театральної зали, розмальований зимними алегоріями, скидався, завдяки чудородній прогалині між хмарами, на зібрання богів під червоним піддашшям, у яскравому вікні лазуру між небесними стовпами, богів, задивлених на людей. Я глядів на цей хвилинний апофеоз зворушено, протвережуючи себе думкою, що Безсмертні не знають мене; дуцтво, щоправда, бачило колись мене, але навряд щоб пам’ятало; мені не боліло, що дукиня з тієї ложі, де вона сиділа, може роздивлятися безіменних, збірних партерних мадрепорів, бо я блаженно відчував, як моя істота розчинилася в їхній масі.

Аж це, тієї самої миті, коли за законом заломлення променя в байдужому струмуванні цих двох небесних очей віддзеркалилась невиразна форма одноклітинного організму, позбавленого самостійного буття, себто моя форма, я побачив розжеврені у них іскорки: з богині перекинувшись жінкою і ставши для мене в тисячу разів гарнішою, дукиня послала в мій бік руку в білій рукавичці, яка досі спиралася на край ложі, і привітно помахала нею; воднораз мій погляд відчув, бо його опалив своїм мимовільним блиском вогонь зіниць принцеси, палахкотячи так, що вона й уявити собі не могла, лише тому, що вона глипнупа, аби побачити, з ким це вітається її кузинка, коли та, впізнавши мене, пролила на мене іскряву, небесну зливу своєї усмішки.

Тепер щоранку, задовго перед тим, як дукиня виходила, я йшов кружним шляхом на ріг вулиці, якою вона зазвичай ходила, і коли момент її з’яви, за моїми підрахунками, наближався, з неуважною міною чвалав їй назустріч, дивлячись у протилежний бік, і зводив на неї очі, тільки розминаючись, ніби зустріч ця для мене геть випадкова. У перші дні навіть, аби не проґавити її, я чекав під самим будинком. І за кожним разом, коли брама відчинялася (пропускаючи одного по одному геть усіх, тільки не її), гуркіт брами викликав у мене тривале серцебиття. Бо ніколи схибнутий шанувальник великої акторки, незнайомий їй, ідучи «на чати» при артистичному під’їзді, ніколи запекла чи ідолопо-клонна юрма, зібрана, аби зневажити стратенця або скласти хвалу великій людині, і щоразу, як із в’язниці чи з палацу долітає якийсь гамір, певна, що він ось-ось з’явиться, не були такі збурені, як я у чеканні виходу цієї великої дами, яка у скромній одежі, завдяки гожості своєї ходи (зовсім не такої, як тоді, коли вона входила до салону чи ложі), уміла зі своєї вранішньої прогулянки, — інших погуляльників я тоді не помічав! — створити цілу поему елегантности, стати пишною оздобою, найекзотичні-шою квіткою погідного ранку.

Але через три дні, побоюючись, що швейцар розкусить мій маневр, я намислив чатувати на дукининій дорозі десь набагато далі. Часто перед цією театральною виставою я, як стояло на годині, робив невеличкі прохідки перед сніданком; як падав дощ, виходив надвір, щойно проясниться, і нагло на мокрому ще хіднику, який світло вкривало золотим лаком, у пишноті перехрестя, димучого від пари, підрум’яненої й визолоченої сонцем, помічав пансіонерку в супроводі вчительки або молочарки в білих рукавах; я завмирав на місці, схопившися за серце, а серце рвалося вже до нового життя; я намагався запам'ятати вулицю,