Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

— Ви там вогонь палите?

— Нє.

— А чого дим?

— Та то так щось, — недбало відказує хлопчик. — Де ти була?

— У райцентрі.

Райцентр у хлопчика асоціювався з раєм. Баба Мірка любила приказувати, що не може дочекатися, коли потрапить у рай, де ангели будуть доглядати за нею й піклуватися так, як тепер рідний син не піклується. Довго (майже цілу зиму) Миколка думав, що, говорячи про рай, баба Мірка (узимку, поки немає роботи, вона щовечора приходила до них на вечорниці дивитися телевізор, але то тільки так називалося, телевізор її цікавив не більше, ніж кота вишневе варення, просто їй кортіло потеревенити), мала на увазі райцентр, тому райцентр, який раз-у-раз дорослі згадували в розмовах (поїздки до райцентру були рідкісними й небуденними), уявлявся йому таким, яким баба Мірка описувала рай. Тепер-то він знає, що рай і райцентр — два різні місця, однак усе одно йому здається, що коли баба Мірка помре, то опиниться в райцентрі, а мама ось щойно повертається з того раю, про який так мріє їхня стара сусідка.

В одній маминій руці — розбрякла сумка, в іншій — якийсь пакунок: либонь, не дуже важкий, бо мама тримає його, легко підігнувши руку, а на згині ліктя в неї перекинута червона кофта.

— А що ти купила? — Хлопчик намагається зазирнути до маминої сумки.

— Щось купила, — усміхається мама, але до сумки залізти рукою не дозволяє. — Ходімо додому, там покажу.

— Цукерків купила? — не вгаває хлопчик. ― Яких? Чоколадних чи смоктальних? Дай уже…

Але мама не з тих, хто отак одразу поступається.

— А ти був слухняний? Збитків не робив?

— Так. Не робив.

— Що поробляв? Букварика з бабусею читав?

Про буквар хлопчик сьогодні ще й не згадував. Бабуся на щастя, теж.

— Я дідові на пасіці допомагав. — знаходить поважну відмовку.

— Дідусь удома?

— Нє. Поїхав у колгосп.

Узагалі, Миколка збирався ще погратися з хлопцями, та оскільки мама на місці не стоїть, то й він за нею поволі чеберяє, тримаючись за ремінь сумки — вдає, що допомагає нести, а насправді, щоб бути ближче до того, що мама купила для нього, але віддасть тільки вдома. Про хлопців він уже забув, навіть не озирнувся. Звичайно, з хлопцями цікаво, але за мамою він ще більше скучив — відучора не бачилися. Та й заінтригувала вона його тим, що в сумці лежить. І що ж там?! Що таке мама купила?!

Звідціля їхньої хати не видно, точніше, видно, але не ту, в якій вони живуть, а ту, яку дід будує. Вона велика й заступає стару хату. Уже зведено дерев’яні стіни, над ними здіймаються крокви. На причілку прибито «квітку» — знак, що головна робота вже позаду. Як каже дід, ребра вже є, зосталося м’ясо наростити.

— Мамо, а коли ми в нову хату переберемося?

— Не знаю. Як добудуємо, то й переберемося.

— Це дід для мене хату ставить, так?

— Якби для тебе, то, може б, у селі поставив. Де всі люди.

— Не хочу в селі, мені й тут добре, — каже хлопчик.

І добре, що хата дерев’яна, думає він. Хоч Мітька й уважає, що цегляна лучча. Дурний він, той Мітька, хоч і має штани з паском. Дерев’яна стружка так приємно пахне. А дід сказав, як треба буде, то й обмуруємо. То ще й тепліше буде.

—І дідові твоєму тут добре, — мовить мама.

— А тобі? — малий зводить на матір серйозні очі.

—І мені.

Кілька кроків ступають мовчки.

— Мамо, — озивається Миколка. — Ма.

— Що таке?

— А коли в мене крила виростуть?

Мама дивиться на нього докірливим поглядом.

— Що ти знову собі вигадав? У людей не буває крил.

— Бувають, — авторитетно заявляє хлопчик. — Той дядько, що допоміг мені, коли я в Сусів льох провалився, був із крилами.

— Негарно, коли дітки кажуть неправду, — строго зауважує мама. Їй прикро, що син затявся на своєму.

— Я правду кажу.

— Хоч це й безвинна вигадка, — продовжує виховувати мама, — але, якщо таке говорити й наполягати на тому, що це правда — люди зовсім перестануть тобі вірити.

—І хай собі не вірять, — недбало відказує малий.

Маму непокоять не так самі слова, як інтонація сина.

— Не можна зневажати думку людей. Громада — це великий чоловік.

— Кажу ж тобі, що в того дядька були крила, — торочить своє Миколка. — І в діда нашого є.

— Припини, — сварить мама. — Ще тільки дідуся ти в свої фантазії не вплутував.

— Дід сам мені казав.

Хлопчик радий, що нарешті може підпертися авторитетом діда.

— Не вигадуй. Коли він тобі таке казав?

— Сьогодні.

— Не міг він такого казати, — не вірить мама.

— А він казав. От сама спитаєш його.

Мама хитає головою й зітхає.

— Тільки вони дуже маленькі.

— Що?.. — перепитує мама. Вона, либонь, уже поставила крапку на цій темі.

— Крила в діда маленькі.

Мама мовчить.

— А в мене, може, великі виростуть.

Малий дивиться на неї наївними очима, в яких світиться тремка надія на майбутнє, і їй не вистачає рішучості завчасу розчаровувати сина.

— Побачимо, — каже вона й знову всміхається.

Із подвір’я назустріч їм вибігла руда вівчарка.

— О! Знову Козак відірвався! — зраділо вигукнув хлопчик.

Пес гучно гавкнув, привітавши їх, завертів товстим хвостом, лизнув у лице малого, який кинувся до нього, а потім діловито обнюхав сумку, либонь, зачувши в ній щось їстівне.