Наталія Шевченко - Як не скарб, то пожежа

Що ж, деколи найкращий захист — це напад, подумав Семко. Але чи нині той випадок? Що вони зможуть вдіяти двом озброєним кримінальникам, та ще й коли у заручниках друзі?

Вони з Миколкою перезирнулися. Часу на розмови вже не лишалося, і хлопці просто мовчки, нога в ногу посунули в бік бандитів та своїх полонених друзів. Першим їх помітив Данилко. Зробивши коротенький, майже невидимий крок убік, щоби хоч трохи заступити Діану, він відчайдушно замотав головою. І не треба було знатися на мові жестів, аби зрозуміти, що він хоче сказати.

Вшивайтеся! Забирайтеся геть!! Тікайте, поки не пізно!!!

Звісно, ні Миколка, ні Семко не зробили б цього, навіть якби мали таку можливість. І Данилко це розумів. Він приречено зітхнув, зробив ще півкроку і завмер, та його мотання головою вже привернуло увагу бандитів. Обоє озирнулися саме вчасно для того, щоби побачити дітлахів з мішком грошей.

— Ти диви, Бекасе! — щиро зареготав Косуха. — Бабло саме до нас прийшло, нє?! О, ти диви, в риму сказав, поетом буду конкретним… І копати не довелося! Ану, малявки, несіть сюди наші бабки! Ми вам віддячимо…

— Вони не ваші! — сипло, але дуже чітко сказав Миколка.

— Шо ти там тявкнув?

— Що чули! Ви їх вкрали! Вони не ваші!!

Семко легенько торкнувся руки друга. Правильно Миколка робить, тягне час. Це зараз головне — затягнути все якнайдовше. А там, може, й допомога наспіє… А може, й ні…

— Ти мені, шмаркачу, зуби не заговорюй, — втрутився Бекас. — Як чую таку лабуду, то стаю нервовим. Руки трусяться… Ще пальну ненароком, дірку в твоїй подружці зроблю… Жаль буде, така гарненька дівчинка… Давай гроші сюди, і без фокусів!

Миколка, який тримав мішок, виступив наперед і подріботів до Бекаса. Але той виявився стріляним птахом і, не опускаючи руки зі зброєю, самим лише підборіддям вказав на Косуху — йому, мовляв, віддай. Миколка слухняно повернувся до лисого. І саме в цю мить з ями, де відпочивав Кістяк, донеслося:

— Братани, ви мене думаєте звідси витягати, чи як?

— Ого! — пугикнув Бекас так, ніби справді був пугачем. — А я про тебе геть забув, друже. Закрутився, знаєш… Ні.

— Що «ні»? — істерично вигукнув Кістяк.

— Ні, кажу — не будемо ми тебе витягати. Нащо? Ти нам більше не потрібен, бабки вже, вважай, у нас. Такого дурня з амнезією нам у команді не треба. Зараз тебе тихо-мирно прикопаємо, правда ж, Косухо? Не доведеться на трьох ділити, наша частка збільшиться. А потім зі свідками перетремо і — додомку, спатоньки! Бери, Косухо, заступ, і до діла. Земля тобі пухом, Кістяче.

Постраждалий грабіжник зарепетував так, що його, певно, і в Полтаві було чути. Почулося також шелестіння — вочевидь, постраждалий вовтузився, марно намагаючись вибратися нагору. А між тим, Косуха не квапився виконувати наказ. Він замислено почухав підборіддя, на відміну від голови, густо заросле, і задумливо промовив:

— Та нє, не хочу. Ламає мене фізично напружуватись. Нехай ці… піонери з лопатами добре діло зроблять. Вони цю ямку викопали, вони її й засиплють. Що шукали, дітки?

— Картоплю садили, — буркнув Данилко.

— Дотепники! Відступи, малий, дай другові дорогу до праці. Молодим усюди в нас дорога, кхе-хе. А ти, товстуне, — це вже адресувалося Миколці, — давай бабло. Час — це гроші. Кидай!

Почувши це, Миколка аж задихнувся від обурення.

— Краще бути товстим, аніж лисим, — закричав він і кинув. Мішок з грошима влучив прямісінько в Косушин писок. Дезорієнтований бандит похитнувся, смішно махнувши руками, щоби зберегти рівновагу, але, не втримавшись на ногах, незграбно гупнув на землю. У цю мить за бандитським джипом спалахнуло світло. Також фари, визначив Данилко, озирнувшись. Там кілька машин… І це…

— Всім стояти! Ані руш! Скласти зброю, руки вгору! Міліція!

Далі події розвивалися блискавично і якось одночасно. Миколка хутко присів і вчепився в інкасаторську сумку. Бекас розвернувся й, не цілячись, вистрелив у джерело звуку — влучив. Куля збила кашкет з голови пана Маковія, котрий і віддав команду «Ані руш!». Роздратований спротивом офіцеру міліції, Пилип Петрович зробив підряд два постріли — один попереджувальний, у повітря, а другий — у плече Бекаса, який і не думав кидати свою зброю. Цей постріл також виявився вдалим — ватажок грабіжників завив, мов той пес, котрому прищемили лапу, і випустив пістолет. Косуха визнав за краще не рухатися й так і лежав на землі, не витираючи навіть крові, що текла з розбитого лоба — металеві защіпки на мішку виявилися досить важкими. Миколка ж, побачивши, що в його тата стріляли, закричав не своїм голосом і, притискаючи до себе «скарб», помчав туди, де стояли міліцейські машини, примовляючи на ходу:

— Тату, татусю, з тобою все добре?! Татку!!!

— Ах ти ж хуліган, паливода! — загримів над лісом знайомий бас Маковія-старшого. Миколка в житті не подумав би, що зможе так радіти батьковому крику. — Та що ж це таке, до дідька! Ну чого тобі спокійно не живеться! Ти зі своїми друзяками таки