Володимир Бабула - Планета трьох сонць

Слід сподіватися, що все скінчиться гаразд, — сказала заспокійливо Гана Заяцова. — Злочинці не підуть так далеко, щоб забити своїх супутників, адже вони лишилися б тільки втрьох проти цілої планети. А крім того, я переконана, що незабаром удасться попередити екіпаж.

Коли б так! Хоч принцип використання гравітації для зв’язку на велику віддаль вже відкрито, до його практичного застосування нам ще далеко.

А чи дізнаються на «Промені», що ви вже навчились використовувати гравітацію? — запитав Юрко.

Доктор Заяц посміхнувся:

Ти хочеш сказати, що на «Промені» нема приймача, який би міг перехопити наші гравітаційні хвилі? Не турбуйся, такий приймач є. Це — звичайний астрогравіметр. Коли його брали з собою в подорож, звісно, ще не уявляли, яку важливу роль зможе він зіграти. Лише через кілька місяців після старту ми повідомили їх, над чим працюємо, і попросили, щоб один з астрогравіметрів був завжди скерований на Землю, — на випадок, якщо нам удасться використати гравітацію.

А як швидко поширюється гравітація у просторі? — запитала Заяцова.

Точно ще не знаю, але, безперечно, набагато швидше за світло.

Здається, хтось подзвонив. Юрку, біжи подивись… — урвала розмову Заяцова.

Так, тато вдома. Прошу, заходьте! — почувся за хвилину голос хлопця в передпокої.

Заяц швидко підвівся і ввімкнув світло.

До кімнати зайшов високий широкоплечий чоловік із чорним кучерявим волоссям і усміхненим обличчям.

Пробачте, що турбую вас на квартирі, але справа в мене дуже спішна. В лабораторії на Петржалці я вас уже не застав… Я — інженер Краскін з Москви.

Заяцова з сином пішли геть, щоб не заважати серйозній розмові, а інженер Краскін розкрив портфель і витягнув товстий стос паперів.

Я вже давно працюю над тією ж проблемою, що й ви: шукаю шлях використання гравітаційного поля для техніки зв’язку. Довго не міг зрушити з місця. Тільки ваше відкриття розкрило мені очі. Під час своїх дослідів я йшов трохи іншим шляхом, але прийшов до того ж висновку. На основі вашого відкриття та свого власного досвіду я опрацював проект гравітаційної передавальної станції. Хочете його переглянути?

Заяц пожадливо перегортав папери і перебігав очима складні розрахунки.

Так, це правильний шлях — квадратична система передавача, — сказав він нарешті. — Дозвольте вас привітати з величезним успіхом. Ви вже запропонували свій проект Всесвітній Академії?

Поки що ні. Хотів би запропонувати його разом з вами: втілюється в життя все-таки ваша думка. До того ж, ще не вистачає кількох креслень, які ми могли б виконати разом. Якщо ви не дуже втомились, можемо взятися за роботу хоч зараз. Адже йдеться про життя людей на «Промені»…

Заяц охоче погодився.

Не минуло й півгодини, як у темряві засяяли вікна лабораторії на Петржалці.

***

Перша ніч у печері минула неспокійно. Хоч як втомились мандрівники, але гуркіт кулястих блискавок, що долітав аж у надра скель, гнав від очей сон.

Рано-вранці всі були вже на ногах. Пересвідчившись, що «Ластівка» ціла й неушкоджена, і одержавши аналогічне повідомлення по радіо від Грубера щодо «Стріли», вчені взялись до роботи. Насамперед дослідили підземний лабіринт і знайшли підходящу печеру для атомної електростанції.

Чудесне відкриття зробив Мадараш. Випадково притулившись до кам’яної стіни, він почув дивний шум — плюскання, булькіт і дзюрчання. Спочатку він не зрозумів, що це, але потім здогадався:

— Друзі, десь тут дзюрчить вода! Недалеко від нас є підземний водоспад.

Пробна свердловина підтвердила припущення Мадараша: метрів за два від головного коридора вертикальною шахтою в темну глибінь спадав потік холодної води. Де брав початок підземний струмок — ніхто не знав. Та над цим і не сушили голови. Вода є, а це — найголовніше. До того ж, ще й придатна для пиття, як встановила Свозилова в своїй похідній лабораторії.

Важче було з транспортуванням атомних котлів. Із «Променя» на «Ластівку» група Молодінової перенесла їх без будь- яких зусиль, бо там не було сили тяжіння, яка безжально давала про себе знати внизу, на планеті. А такий атомний котел — не якась там дрібничка. Навіть при найбільшій економії матеріалу і найдосконалішій конструкції він важить кілька тонн, бо не можна обійтись без захисної оболонки, яка робиться з найважчих металів.

Спочатку спробували переправити атомні реактори через крутий схил на плоскогір’я, використавши як возик шасі «Ластівки». До скелі над схилом прикріпили великі блоки і протягли через них довжелезний трос. Один його кінець прив’язали до шасі з реактором, а другий — до літака на річці.

Фратєв сів до важелів керування і ввімкнув двигуни «Ластівки». Трос натягнувся. Шасі з котлом трохи просунулось піщаною мілиною до схилу.

Однак радіти було зарано. Тільки-но шасі дійшло до підніжжя горба, літак рвонуло назад. Фратєв посилив дію ракетних двигунів, та це вже не допомагало: почав тріщати трос.

День було втрачено, а результатів ніяких. Тільки Грубер та Краус повідомили по радіо, що їм удалося прокласти в хащах десятиметрову смугу і цим частково звільнити «Стрілу» з полону.

Хоч цілоденна праця страшенно виснажила всіх, мандрівники довго не могли заснути в своїй підземній спальні: кожен думав про те, як би знайти спосіб переправити реактори до печери.

Вже було далеко за північ, коли Северсон нахилився до Навратіла і зашепотів:

Не спите?.. Почуваю, що ви теж сушите собі голову… А в мене вже готово…

Як? — тихо запитав Навратіл.

Хай це буде для вас сюрпризом. За результат я ручаюсь, можете спокійно спати.