Володимир Бабула - Друзі зі змієносця

Франтик із Марженкою вже спали. Я розсунув брезент і виліз із човна. Велика червона зоря палахкотіла над обрієм, часом поміж блискотливими зірками пролітав метеор, залишаючи за собою срібну, швидко гаснучу риску. Хоча в обличчя віяв теплий вітерець, здалося, що з нескінченного Всесвіту лине на мене крижане дихання незмірних просторів без жодних ознак життя. Я відчував себе викинутим із міжзоряного корабля вигнанцем, що пливе сам-один у повній, безбережній порожнечі.

Чи є сенс далі марно плуганитися пустелями і врешті-решт померти в нужді? Дивитися на зоряне небо стало нестерпно. Я повернувся до човна й гірко заплакав.

Лише під ранок удалося сяк-так заспокоїтися й навіть почати холоднокровно розмірковувати, як щонайшвидше вибратися зі спустошеного краю в краще довкілля.

Засвітивши кишеньковий ліхтарик, я спробував полагодити несправний приймач. Це не вдалося, але погляд на котушки дроту наштовхнув на хорошу ідею. Франтик і Марженка добре бігали, чому б їм не потягнути мене? Швидко сплівши з дроту кілька метрів мотузка, я відразу після світанку почав навчання свої супутників. Вони хутко втямили, що мені треба, й навіть зраділи з нової розваги - весело бігли берегом, а човен так і летів за ними.

Однак їхня радість тривала недовго. Опівдні друзі так заморилися, що вже ледве пленталися. Я дав їм трохи відпочити й відтак знову примусив бігти. Зізнаюся, що не обійшлося без рукоприкладства.

Як ви сміли їх бити? - обурено перебив Лікургос, гидливо відсунувшись. - І як можете так спокійно говорити про це?

Спокійно? Гадаєш, я цинік, еге ж? Їхні рани болять сьогодні й мене. Та я був таким, хлопче. Хочу, щоб ти бачив мене такого. Слухай-но далі мою сповідь.

Під вечір Марженка впала й залишилася лежати без руху. Франтик обіймав її, дихав на неї й ронив великі сльози. Я вперше бачив, як ці створіння плачуть.

Нарешті Марженка опритомніла. Була така квола, що ледве сиділа.

Я зрозумів, що без їжі вони довго не витримають. Із тяжким серцем тицьнув кожному по кілька плодів і великодушно дозволив виспатися.

Наступного дня я вдався до іншої тактики. На берег відрядив лише одного, а другий плив зі мною в човні й набирався сил. Тепер вони працювали значно охочіше, але все одно ми просувалися вперед усе повільніше: істоти, перетворені на рабів, слабшали на очах. Однак я був невблаганний. Якщо знадобиться, зажену їх на смерть - що мені їхнє життя? Головне - вижити самому.

Бідолашних друзів урятував від загибелі... вітер. Він посилився й повіяв просто в напрямку нашої плавби. Мить я розмірковував, чи не залишити Франтика з Марженкою напризволяще в пустелі, та врешті забрав їх, украй ослаблих, у човен.

Везти їх мені нічого не вартує, може, ще стануть у пригоді, - сказав сам до себе.

Це було мудре рішення: Франтик із Марженкою стали вельми потрібним баластом, що надавав моєму вутлому вітрильникові більшої стійкості.

Погода нам сприяла. Після кількаденної плавби вдалося дістатися невеликої затоки, облямованої горбами й кількома курними кратерами невисоких вулканів.

Франтик із Марженкою знову стривожилися. Я перелякано роззирнувся, чи не з’явилася десь, бува, нова хмара ненажерливих жуків. Небо було ясне, але це не заспокоювало. Надто добре мені було відомо, який розвинений і непомильний слух мають мої супутники.

Я хутко пристав до берега, щоб ми могли вигребти в піску сховок, який накрили б гумовим човном. Але Франтик із Марженкою не мали жодного бажання працювати. Не помогла ні лайка, ні биття. Вони зіщулювалися й лише жалібно пищали.

Гнаний невимовним жахом, я заходився вигрібати яму сам. Шалено розкидав навсібіч пісок, аж поки не позбивав пальці до крові.

Раптом щось залопотіло в мене над головою.

Я в жаху озирнувся. Неподалік сідали на берег крилаті істоти того самого виду, що й Франтик.

У руках вони стискали загострене каміння й сукуваті дрючки. Ноги мої підломилися, й я безвладно впав на дно виритої ями, гадаючи, що прийшла моя остання година. Наче кролик, загіпнотизований змією, дивився я на погрозливі обличчя літаючих гамміан.

Побачивши, що я не рухаюся, ті приступили до Франтика й Марженки, обмінялися з ними кількома протяжними попискуваннями, відтак підняли їх і знялися в небо. Кілька разів покружлявши наді мною, вони полетіли в бік недалекого нагір’я.

Минуло чимало часу, перш ніж я оговтався від переляку. Підкріпився кількома солодкими плодами й останніми ковтками затхлої теплої води з міха.

Що тепер? Біля підніжжя пагорбів зеленіли смуги незайманих пралісів, але якраз у ті місця попрямували озброєні гамміани. А на пустельних берегах мені загрожує смерть від голоду й спраги.

Повагавшись, я вибрав меншу небезпеку - подався до пралісу. Там можна було якось переховатися від ворогів.

«Що коли писк є для них засобом спілкування? - міркував я дорогою. - В такому разі Франтик із Марженкою поскаржилися на мою жорстокість, і мені стане непереливки...»

За кількадесят метрів до джунглів трапився потічок із чистою кришталевою водою. Я досхочу напився та освіжив руки й обличчя. Однак довго в тих місцях не затримався - краще було сховатися в хащах.

Джунглі кишіли тваринами найрізноманітніших форм і барв. На щастя, це були полохливі й сумирні створіння: забачивши мене, вони тікали углиб темного лісу.

Біля першого-таки дерева з солодкими плодами я зупинився й поновив вичерпані запаси.

Шлях крізь плетиво ліан і хаос повалених гнилих стовбурів був важким, бо довелося тягнути на собі дорогоцінне майно - приймач із передавачем і книги, загорнуті в гумовий човен. Становище ще погіршував брак світла, котре не могло проникнути крізь густе сплетіння всіляких рослин.

За пралісом відкрилася долина, що вигиналася вздовж гірської річки.

Я тримався потоку, щоби мати необмежений запас питної води, з незрозумілих причин такої