Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Інґлвуд, назву містечка в Нью-Джерсі, де вона мешкала раніше — а воно, у свою чергу, називається на честь лісу біля міста Карлайл в Англії, де, за легендою, переховувалися двоє розбійників, подібних до Робіна Гуда. Саме в такому, як це називалося в Чикаго, «трамвайному передмісті» стало селитися керівництво скотобази, а також працівники тих компаній, офіси яких розташовувалися в «Колі». Вони придбали великі будинки на вулицях Гарвардській і Єльській, обсаджених в’язами, ясенами, яворами й липами, та наставили там знаків, які забороняли будь-який вуличний рух, крім неуникненного залізничного. Їхні діти ходили до школи, уся родина — до церкви, численні втаємничені відвідували зібрання масонів і ще сорока п’яти таємних товариств, котрі мали в селищі власну ложу, царство чи ще якийсь осередок. У неділю вони гуляли між оксамитовими газонами Вашингтон-парку, а коли бажали усамітнитися, то вирушали на вітряний берег озера до Джексон-парку на крайньому східному кінці Шістдесят третьої стрит.

На роботу вони діставалися потягом чи трамваєм і вітали одне одного з тим, що мешкають з підвітряного боку скотобази. Забудовник великої ділянки в Інґлвуді рекламував свої активи в каталозі до аукціону двохсот ділянок для будинків під назвою підрозділ Бейтс: «Для ділових людей з “Union Stock Yards” це місце є особливо зручним і доступним, а також вільним від запахів, які панівні вітри приносять до найфешенебельніших центральних районів».

Доктор Голтон, нарешті, віддав Богу душу. Голмс запропонував удові: він купить у неї аптеку, а вона й далі собі житиме у квартирі на другому поверсі. Цю пропозицію він сформулював так, наче від цієї покупки не він виграє, а передусім місіс Голтон, переживши тяжку втрату, звільниться від непростих обов’язків. Ведучи цю розмову, він торкався її руки. Коли вона підписала дарчу на його ім’я, він підвівся й зі сльозами на очах подякував старенькій.

Заплатив він за ту покупку головним чином тими грішми, які отримав, заклавши нерухомість крамнички та її товар, домовившись щомісяця виплачувати сто доларів за цей кредит (за мірками ХХІ століття це близько трьох тисяч). «Торгівля в мене йшла добре, — згадував він, — і вперше в житті я зміцнив позиції в тій справі, яка мене задовольняла».

Він змінив вивіску: тепер це була «Аптека Г. Г. Голмса». У міру того, як пішла поголоска, що молодий, красивий і, вочевидь, холостий лікар тепер стоїть за її касою, до аптеки стало вчащати дедалі більше дівчат — приблизно двадцятирічних і старших. Вони гарно вдягалися задля таких візитів і купували те, що їм не було потрібно. Давні клієнти також полюбили новенького власника, хоч їм і бракувало втішної присутності місіс Голтон. Голтони допомагали їм, коли хворіли їхні діти, втішали їх, коли недуга виявлялася смертельною. Вони розуміли, що місіс Голтон продала аптеку. Тільки чому ж її не видно в містечку?

Голмс із усмішкою пояснював, що жінка вирішила навідати каліфорнійських родичів — вона цього давно хотіла, тільки все бракувало часу та грошей, та й не могла вона такого зробити, поки її чоловік лежав при смерті.

Із часом, коли запитань поменшало, Голмс дещо змінив цю історію. Місіс Голтон, пояснював він, так сподобалося в Каліфорнії, що вона вирішила там і оселитися.

«Відповідність»

Нічого. Стільки було енергії, стільки бравади, а тепер — зовсім нічого. Надворі стояв липень 1890 року, від голосування Конгресу за проведення Всесвітньої «Колумбівської» виставки в Чикаго минуло майже півроку, а сорок п’ять членів виставкового комітету так і не визначилися, де саме в місті слід проводити той захід. На момент голосування на кону стояла честь і гордість міста, і тоді все Чикаго було одностайне. Його представники нахвалялися перед Конгресом, що місто може надати масштабніше і більш відповідне середовище для події, ніж будь-що з того, що можуть запропонувати Нью-Йорк, Вашингтон чи будь-яке інше місто. А нині кожен район Чикаго наполягав на тому, щоб місце було обране саме на його території, і на перешкоді остаточному рішенню стали скандали на цьому ґрунті.

Комітет із територій і будівель ярмарку конфіденційно звернувся до Бьорнема з тим, щоб той дав оцінку кільком територіям у місті. Так само делікатно комітет звернувся до Бьорнема й Рута з проханням, щоб вони, врешті-решт, взяли на себе керівництво проектуванням і будівництвом ярмарку. Для Бьорнема кожна втрачена хвилина була крадіжкою й так обмеженого часу на всі роботи. Остаточний документ було підписано у квітні президентом Бенджаміном Гаррісоном, він встановив день освячення виставки — 12 жовтня 1892 року на честь тієї дати чотириста років тому, коли Колумб уперше уздрів Новий Світ. Проте урочисте відкриття мало статися пізніше, 1 травня 1893 року, щоб Чикаго добре підготувалося. Навіть у такому разі, розумів Бьорнем, більшу частину території треба повністю підготувати до дня освячення. Тож лишалося тільки двадцять шість місяців.

Знайомець Бьорнема Джеймс Еллсворт був однією з чільних осіб у комітеті; його також розчаровувала ця патова ситуація, до якої він сам багато в чому спричинився. Дорогою у відрядження до штату Мен у середині липня він побував у Брукліні (штат Массачусетс) і там завітав до кабінету Фредеріка Ло Олмстеда, щоб умовити його прибути в Чикаго й дати свою оцінку пропонованим варіантам місць (а може, він би також погодився оформлювати ландшафт для ярмарку?). Еллсворт мав надію, що думка Олмстеда, з огляду на репутацію «чародія Центрального парку», допоможе швидко прийняти рішення.

Те, що з усіх відповідальних людей саме Еллсворт пішов на цей крок, мало неабияке значення. Спочатку він навіть не був певний, чи варто Чикаго приймати ту всесвітню виставку. Він погодився виконувати роль керівника просто через те, що боявся: майбутній ярмарок справді може виправдати ті скромні очікування, які покладає на цей американський прожект Європа, тобто стати «просто ярмарком у звичайному розумінні слова». І він