Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

«Для такого задуму було потрібно чимало матеріалу, — писав Маджетт, — власне, не менше як три тіла». Малося на увазі, що він із товаришем мав якимось чином роздобути три трупи приблизно подібні до того чоловіка, дружини й дитини.

Маджетт не бачив особливих труднощів у тому, щоб добути тіла, хоча, власне, дефіцит трупів для анатомічних студій на той час приводив медиків на цвинтарі до свіжих могил. Визнаючи, що навіть лікар не може гарантувати одночасно три тіла, не викликавши підозр на свою адресу, Маджетт і його спільник домовилися, що кожен має зробити свій внесок у «необхідні ресурси».

Маджетт стверджує, що в листопаді 1885 року поїхав до Чикаго й там мав отримати свою «порцію» тіл. Знайти роботу йому не вдалося, і він поклав свою «порцію» зберігатися і поїхав до Міннеаполіса, де став працювати в аптеці. Там він пробув до травня 1886 року, а відтак поїхав до Нью-Йорка, збираючись дістати «частину матеріалу там», а решту залишити в Чикаго. «Це викликало необхідність їх перепакувати», — писав він.

За словами Маджетта, один розчленований труп він зберігав запакованим на складі компанії «Fidelity Storage» у Чикаго. Другий їхав із ним до Нью-Йорка, де був прилаштований «у надійному місці». Їдучи потягом до Нью-Йорка, він, однак, прочитав у газетах дві статті про махінації зі страховками «і вперше усвідомив, наскільки основні страхові компанії добре організовані й підготовані до того, щоб розпізнати й покарати таке шахрайство». Ці статті, стверджував Маджетт, дали йому поштовх відмовитися від такого плану й полишити будь-яку надію, що така схема може вдатися в майбутньому.

Він збрехав. Власне, Маджетт був переконаний, що в найзагальніших рисах такий підхід має свої переваги: інсценуючи смерть інших людей, він і справді міг би «доїти» страхові компанії. Як лікареві, йому було відомо, що немає способу встановити особу спалених, розчленованих або в інший спосіб спотворених тіл. І він був не проти, щоб мати справу з трупами. Вони становили для нього «матеріал» — десь такий, як дрова, тільки дещо складніший у поводженні.

Про потребу в грошах він також збрехав. Господар будинку в Муерс-Форкс, у якого він винаймав помешкання, такий собі Д. С. Гейс, звернув увагу, що в Маджетта частенько були на руках великі суми готівкою. У господаря це викликало підзору, і він пильно стежив за Маджеттом — тільки, як виявилося, недостатньо уважно.

Маджетт виїхав із Муерс-Форкс опівночі, не розплатившись із Гейсом. Подався до Філадельфії, де мав надію влаштуватися на роботу в аптеку і, врешті, стати її співвласником чи навіть власником. Підхожої вакансії, проте, не трапилося, і натомість він улаштувався санітаром до психіатричної лікарні в Норрістауні. «Ото, — писав він, — було моє перше спілкування з божевільними людьми, і враження від нього виявилися настільки жахливі, що роки по тому, інколи навіть зараз, мені сняться їхні обличчя». За кілька днів він звільнився.

Урешті, він прилаштувався в одну з аптек Філадельфії. Невдовзі після того від отруєння придбаними в тій аптеці ліками померла дитина. Маджетт терміново залишив місто.

Він сів на поїзд до Чикаго, але швидко зрозумів, що не зможе працювати аптекарем в Іллінойсі, доки не складе іспит на ліцензію в столиці штату Спринґфілді. Там у липні 1886 року, того самого, коли Артур Конан Дойл показав світові свого неперевершеного детектива, Маджетт зареєстрував своє прізвище як Голмс.

Голмс розумів, що над Чикаго діють потужні нові сили й місто збільшується просто-таки дивовижним чином. Росло воно в усі можливі боки, і якщо його зупиняло озеро, то Чикаго рвалося вгору, спричиняючи дике зростання цін на землю в межах «Кола». Зусібіч було видно ознаки процвітання міста. Навіть той дим про це свідчив. Місцеві газети охоче вихвалялися небувалим зростанням кількості робочих місць на підприємствах Чикаго, особливо на пакуванні м’яса. Голмс розумів (та й усі розуміли), що в міру того, як ростуть хмарочоси та зростає виробництво м’яса, попит на робочі руки й далі буде високим, а ці робітники та їхнє керівництво будуть шукати собі житла в передмістях, де обіцяє бути добре дорожнє покриття, чиста вода, пристойні школи, а головне — повітря без духу гнилих відходів виробництва «Union Stock Yards».

Зі зростанням населення попит на помешкання створить справжню «квартирну лихоманку». Коли хтось не міг знайти собі квартиру чи не міг собі дозволити за неї платити, то шукав кімнат у приватних будинках і пансіонах, де зазвичай харчування входило в орендну плату. На тлі цього успішно діяли всілякі пройдисвіти, створюючи при цьому моторошні краєвиди. У Келюметі тисяча декоративних ліхтариків стояла практично на болоті й не давала ніякої користі, тільки підсвічувала туман і приваблювала хмари комарів. Теодор Драйзер потрапив до Чикаго приблизно в той самий час, що й Голмс, і був вражений цим пейзажем передчуття. «Місто проклало багато миль вулиць і каналізаційних труб через такі краї, де раніше хіба що де-не-де бовванів самотній будиночок, — писав він у «Сестрі Керрі». — Були місця, відкриті лютим вітрам і дощам, які, однак, освітлювалися цілу ніч довгими лініям газових ліхтарів, які, блимаючи, колихалися під вітром».

Одним із таких передмість, які швидко розросталися, був Інґлвуд. Навіть щойно зійшовши з потяга, як Голмс, можна було сказати, що Інґлвуд переживає справжній бум. Серед оголошень щодо нерухомості рясніли адреси й ціни. Інґлвуд, власне, став швидко розростатися після Великої пожежі 1871 року. Один із мешканців по свіжих слідах згадував: «Попит на житло в Інґлвуді настільки швидко піднявся до захмарної висоти, що повністю задовольнити його стало просто неможливо». Старожили залізниці досі називали те місце Чиказькою вузловою, Вузловими Гаями чи просто Вузловою, бо в його межах сходилося вісім залізничних ліній, але після Громадянської війни тамтешнім мешканцям набридло індустріальне звучання тієї назви. У 1868 році така собі місіс Г. Б. Люїс запропонувала нову назву населеного пункту —