Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

Час від часу біля самої води з’являлися поодинокі селища, він бачив білі хатинки, наче розкидані хлібні крихти, і темні цятки — голови людей, що плавали недалеко від берега. Том помітив посеред дороги величезний валун, який, імовірно, відколовся від скелі. Водій спокійнісінько об’їхав його й гукнув:

— Монджибелло!

Том зірвався на ноги та стягнув із полиці свою валізу. Іншу валізу було прикріплено до даху автобуса, і її зняв для нього помічник водія. Автобус рушив, а Том залишився стояти на узбіччі, наодинці зі своїми валізами. У нього над головою виднілися будинки, які щосили чіплялися за скелю. Унизу теж були будинки, їхні вкриті черепицею дахи вирізнялися на фоні блакитного моря. Наглядаючи за своїми валізами, Том зайшов до невеликого будиночка із табличкою «ПОШТА» на фасаді й запитав у чоловіка за скляною перегородкою, де знаходився будинок Річарда Ґрінліфа. Том автоматично звернувся до нього англійською, але здавалося, що чоловік його зрозумів, тому що вийшов з-за своєї перегородки, з порога показав йому в той бік, звідки він приїхав автобусом, і додав італійською зрозумілу, на його думку, вказівку, як туди дістатися:

— Sempre seeneestra, seeneestra![7]

Том подякував і запитав, чи може на певний час залишити на пошті обидві свої валізи, і чоловік, здавалося, зрозумів і це, бо допоміг йому затягнути валізи всередину.

Йому довелося запитати ще двох людей, де був будинок Річарда Ґрінліфа, і скидалося на те, що всім знали, де він, а третя людина навіть змогла показати його — великий двоповерховий будинок із залізною брамою, що виходила на дорогу, і терасою, що нависала над крутим обривом. Том подзеленькав у металевий дзвоник поряд із брамою. З дому, витираючи руки об фартух, вийшла італійка.

— Містер Ґрінліф? — із надією запитав Том.

Жінка посміхнулась і щось довго пояснювала італійською, а тоді показала вниз, у бік моря. Тому здалося, що вона весь час повторювала слово «єврей».

Том кивнув.

— Grazie[8].

Йому варто спуститися на пляж у тому, у чому прийшов, чи надягнути купальний костюм, щоб їхня зустріч виглядала випадковою? А може, краще зачекати й навідатися тоді, коли настане час для чаю або коктейлю? Чи все-таки спершу зателефонувати? Він не привіз із собою купального костюма, а тут йому без нього аж ніяк не обійтись. Том зазирнув до однієї з невеличких крамниць поряд з поштою, у крихітній вітрині якої побачив сорочки й купальні шорти. Примірявши декілька пар, які йому не підійшли або зовсім не пасували для купання, він придбав чорно-жовті плавки, трішки ширші за пояс для підтримки панчіх. Він акуратно загорнув свій одяг у дощовик і босоніж вийшов із крамниці. Тоді знову застрибнув досередини. Бруківка була пекучою, як розжарені вуглини.

— Черевики? Сандалі? — запитав він у продавця.

Але чоловік не торгував взуттям.

Том знову взув свої черевики й повернувся на пошту, аби залишити одяг разом із валізами, однак двері пошти були зачинені. Він чув, що в Європі таке досить поширено — коли крамниці та інші заклади зачиняються з полудня до четвертої по обіді. Він розвернувся і рушив брукованою стежкою, котра, як він думав, вела до пляжу. Тоді спустився дюжиною крутих кам’яних східців, ще однією брукованою стежкою, минаючи крамниці й будинки, знову спустився сходами та врешті опинився на рівній широкій набережній, що ледве здіймалася над пляжем. Тут було кілька кафе та ресторанів, надворі стояли столики. Зграйка засмаглих місцевих хлопчаків, що сиділи віддалік на дерев’яній лавці, уважно дивилися на нього, коли він проходив повз них. Том соромився великих коричневих черевиків, що красувалися на його ногах, і своєї блідої, як у примари, шкіри. Він ціле літо не був на пляжі. Він ненавидів пляжі. Від набережної простягалась викладена дерев’яними дошками стежина, яка закінчувалася посеред пляжу, і Том навіть не сумнівався, що пісок обпече його босі ступні, адже всі інші відпочивальники лежали на рушниках, та він все одно зняв черевики і якусь мить стояв на гарячих дошках, спокійно розглядаючи групки людей поблизу. Жоден із відпочивальників не був схожий на Річарда, а підігріте повітря переливалося і виблискувало, не дозволяючи йому розгледіти людей, які були далі. Том ступив однією ногою на пісок і одразу ж відсмикнув її. Тоді глибоко вдихнув, квапливо пройшов решту шляху до води й занурив ступні в прохолодні морські хвилі. Рушив уздовж берега.

Том помітив його здалеку й навіть не сумнівався, що то був Дікі, хоча його шкіру й укривала бронзова засмага, а хвилясте волосся стало світлішим, відколи Том бачив його востаннє. Він був разом із Мардж.

— Дікі Ґрінліф? — посміхаючись, запитав Том.

Дікі підняв голову.

— Так.

— Я Том Ріплі. Ми зустрічалися у Штатах кілька років тому. Пригадуєш?

Погляд Дікі не виказував жодних спогадів.

— Здається, твій батько казав, що напише тобі про мій приїзд.

— А, точно! — вигукнув Дікі, ляснувши себе по чолі, наче сам здивувався, як він міг про це забути. Тоді підвівся. — Ти Том… як там тебе?

— Ріплі.

— Це Мардж Шервуд, — сказав він. — Мардж, це Том Ріплі.

— Привіт, — сказав Том.