Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

— Ти тут надовго? — запитав Дікі.

— Ще не знаю, — відказав Том. — Я щойно приїхав. Хочу подивитися, що це за місцина.

Дікі оглядав його з голови до ніг і, як здалося Тому, був не вельми задоволений. Дікі схрестив руки на грудях, широко розставивши свої стрункі засмаглі ноги, що занурювалися у розпечений пісок, який, утім, його зовсім не хвилював. Том знову натягнув на ноги черевики.

— Збираєшся придбати будинок? — запитав Дікі.

— Не знаю, — нерішуче відповів Том, наче досі обмірковував це питання.

— Зараз сприятливий час для купівлі будинку, якщо хочеш залишитись тут на зиму, — озвалась дівчина. — Майже всі літні туристи вже поїхали. А взимку нам тут не завадить кілька американців.

Дікі мовчав. Він знову опустився на великий рушник поряд із Мардж, і в Тома закралася підозра, що він лише чекає, коли Том попрощається з ними й піде своєю дорогою. Том стояв перед ними, почуваючись таким блідим і голим, як у той день, коли він народився. Він ненавидів купальні костюми. Ось ці його плавки були дуже відкриті. Том видобув з кишені піджака, загорнутого в дощовик, пачку цигарок, і запропонував їх Дікі й Мардж. Дікі взяв одну, і Том прикурив її своєю запальничкою.

— Ти, здається, не пригадуєш нашої зустрічі в Нью-Йорку, — сказав Том.

— Чесно кажучи, не зовсім, — відказав Дікі. — Де ми зустрічалися?

— Здається… Чи часом не в Бадді Ланкенау? — Вони зустрілися не там, але Том знав, що Дікі знайомий із Бадді Ланкенау, а Бадді був досить поважним молодим чоловіком.

— Справді? — якось мляво протягнув Дікі. — На жаль, мої спогади про ті дні в Америці останнім часом зовсім розмиті.

— Так і є, — втрутилась Мардж, намагаючись допомогти Тому. — Що далі, то гірше. Коли ти приїхав, Томе?

— Десь годину тому. Я залишив свої валізи на пошті. — Він засміявся.

— Не хочеш сісти? У нас є ще один рушник. — На піску поряд із собою вона розстелила трохи меншого білого рушника.

Том із вдячністю пристав на її пропозицію.

— Піду трохи скупаюся, щоб освіжитися, — підводячись, сказав Дікі.

— Я з тобою! — гукнула Мардж. — Ти йдеш, Томе?

Том пішов за ними. Дікі разом із дівчиною зайшли досить глибоко — обоє видавалися чудовими плавцями, а Том залишився недалечко від берега, і найпершим вийшов із води. Коли Дікі й Мардж повернулися до рушників, Дікі сказав (імовірно, з ініціативи дівчини):

— Ми вже йдемо. Не хочеш піднятися до будинку й пообідати разом із нами?

— Так, я не проти. Дякую за запрошення. — Том допоміг їм зібрати рушники, сонячні окуляри та італійські газети.

Том уже думав, що вони ніколи туди не дійдуть. Дікі та Мардж ішли попереду, повільно й непохитно підіймаючись безкінечними східцями, переступаючи через дві сходинки. Сонце геть виснажило Тома. М’язи ніг тремтіли навіть на рівній поверхні. Його плечі вже почервоніли, і він накинув сорочку, аби сховатися від сонячних променів, але сонце припікало йому голову і Тома починало нудити.

— Як ти там, тримаєшся? — запитала Мардж, навіть не захекавшись. — Звикнеш, якщо залишишся тут довше. Якби ти знав, що тут було в липні, у сам розпал спеки!

Тому забракло повітря, аби щось відповісти.

За п’ятнадцять хвилин він почувався краще. Він прийняв холодний душ і тепер сидів на терасі Дікі в зручному плетеному кріслі й тримав у руці склянку мартіні. За порадою Мардж він знову надягнув плавки й накинув на плечі сорочку. Поки він був у душі, на терасі накрили стіл для трьох, а Мардж пішла на кухню побалакати італійською зі служницею. Тому було цікаво, чи Мардж теж мешкала в цьому будинку, адже він був досить просторим. Він помітив, що меблів було небагато, але поєднання італійської старовини й американського богемного стилю створювало приємну атмосферу. У коридорі він угледів дві оригінальні картини Пікассо.

Мардж вийшла на терасу зі склянкою мартіні.

— Он там мій будинок. — Вона показала на нього. — Бачиш? Білий, квадратний, із темно-червоним дахом, темнішим, ніж у сусідніх будинків.

Розгледіти його серед інших будинків було майже неможливо, але Том удав, ніби бачить його.

— Ти тут уже давно?

— Рік. Провела тут минулу зиму. Ото була зима! Дощило ледь не кожного дня, усі три місяці!

— Нічого собі!

— Угу. — Мардж потягувала своє мартіні й задоволено поглядала на маленьке містечко. Вона теж надягла купальний костюм яскраво-червоного кольору, а зверху накинула смугасту сорочку. Вона виглядала непогано, подумав Том, і навіть мала гарну фігуру, якщо вам до смаку не надто худорляві дівчата. Але Томові такі не подобались.

— Наскільки я знаю, Дікі має вітрильника, — сказав Том.

— Так, «Піпі». Це скорочено від «Піпістрелло»[9]. Хочеш його побачити?

Вона знову