Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

«Горане, я самого тебе не залишу. Твоя рана небезпечна. Ти навіть зі Львова не зможеш вибратися сам… О, а це зрештою, цікава думка — залишитись у Львові. І перечекати… Чуєш, Горане, може, спробуємо сховатися у Львові — під самим носом ДДТ?»

«Але ж, Бо Ши, ми зовсім не знаємо цього міста».

І тут, уяви собі… — сердито вигукнула баба Ганя та спересердя ляснула долонею себе по лобі, — в найцікавіший момент Дана починає лізти за димар!

— За який димар?

— Ну, то ж ми на зорепад чекали на даху, біля димаря… Воно ж як вийшло… Ми з дівчатами сиділи з одного боку димаря, а хриплуваті голоси чулися з іншого. Второпала?

— Ну-ну?! Що було далі?!

— Ну так от. Дана каже: «Дівчата, я вже років із п’ятдесят не чула таких мужніх голосів! Страх як кортить побачити, яким саме чоловікам вони належать…»

І далі ми, всі гуртом, поперлися за димар — дивитись, кому належать такі мужні голоси.

— І що?!

— А те що ці мужні голоси належали не чоловікам і навіть, онученько, не людям.

— А кому?

— Вони належали двом воронам. Причому не звичайним воронам, а таким, яких ані я, ані мої дівчата ще в житті не бачили. Зазвичай ворони геть чорні, як смола. А ці мали не чорні голови. В одного з них голова мала яскраво-жовтий колір, а в іншого — благородно-помаранчевий…

— Правда?! — захоплено прошепотіла Лада.

— Якщо брешу, то не зійти мені із цього місця. І ще… Зазвичай усі ворони мають чорні очі. А ці обоє мали очі кольору небесної блакиті…

— Оце так-так! — задумливо мовила Лада, зауваживши, що під час розповіді ненавмисно відкрутила помпон зі своєї шапки. — Стривай, ба. А що було далі? Ви полізли за димар, і що?

— Нічого. Зовсім трішки подивились, і тут Лану, як на зло, боляче вкусив у ніс комар. Ну, Лана і не витримала — ляснула його як слід. Ворони одразу піднялись в повітря. І тут, невідомо звідки, на цих бідолах накинулася тьма вороння. Просто-таки тьма. Те, що почалось у небі, складно навіть бійкою назвати. Це було якесь божевілля. Ще на початку, коли можна було хоч щось розгледіти, я помітила, що ці двоє, Горан та Бо Ши, у лапах мали бронзові мечі. Але за мить я вже не бачила нічого, окрім самої чорноти. Воронів було стільки, що вони закрили собою небо. Можливо, ти пам’ятаєш, що наступного дня і «Львівська», і «Високий Замок», і всі інші газети писали, що вересневий зорепад спричинив у Львові страшне вороняче божевілля. «Високий Замок» навіть написав, що за ніч на старий Львів упало три тисячі мертвих воронів? Пам’ятаєш?

— Ні-ні, у вересні я вже в Лондоні була. Це ж початок навчального року.

— Ну, то менше з тим… Так от, а зранку, щоб ти знала, Міністерство надзвичайних ситуацій вивезло зі старого міста сорок дві тисячі мертвих воронів! У Лани в мерії похресниця працює — то вона брехати вже не буде. Ти уявляєш, що за битва це була?! Сорок дві тисячі загиблих!

— Двісті сорок дві тисячі… — виправивши її, прохрипів із заднього сидіння Джовані.

— Що?! — аж здригнулася від несподіванки баба Ганя.

— Двісті сорок дві тисячі мертвих, — спокійно повторив Трапатоні. — Якби ви знали, пані Ганно, як я заздрю вам. Вам довелося побачити те, про що потайки мріє кожен ворон. Горан і Бо Ши — єдині, хто наважилися без страху вимовити жахливе ім’я ДДТ! Вони перші і єдині, хто голосно заявив, що імператор ДДТ — звичайнісінька потвора і нікчема. Вони наважилися виступити проти всього світу! Ці двоє не побоялися вимовити, що теперішній світ — це лишень потворне відображення Творіння… І в цьому потворному світі все побудовано на брехні, лицемірстві та страху. Ви, пані Ганно, правильно зауважили, що в Горана та Бо Ши навіть колір змінюватись почав. Але ви трохи недогледіли. У Горана не тільки голова має благородний помаранчевий колір. Але й одне крило! А у Бо Ши не тільки яскраво жовта голова, але й правий бік! І навіть майже увесь хвіст!

— Ні-ні, сонечко, — захитала головою баба Ганя. — Це диво розгледіли мої старечі очі. Просто ще жодна бабця в світі нічого подібного не розповідала своїй онучці. Тож зрозуміло, що я хвилююся і намагаюся не налякати мою Ладу. Зрештою, Ладусю, якщо ти не будеш вважати свою бабцю дальтоніком божевільним…

— Ба, ну як тобі не соромно?

— Соромно. Каюся. Більше не буду! — і баба Ганя ніжно подивилась на онуку.

— Добре, проїхали, — всміхнулась Лада бабці.

— Я, звичайно, перепрошую, — вже повністю оживши, втрутився в розмову Трапатоні, — але ви, пані Ганно, помилилися аж двічі. За перше ви вже вибачилися. Але друге… Друге ми ще не з’ясували.

— Тобто друге? Я боялася лишень розказати всю правду про кольори. А все решта було розказано правдиво.

— Ні-ні, стривайте, пані Ганно… — по-діловому, зі знанням справи зупинив він її. — Ви не сказали головного! Я не почув ані словечка про шалені розміри наших героїв.

— Шалені розміри чого або кого? — не зрозуміла баба Ганя.

— Шалені розміри героїв. Ви не сказали, що Горан та Бо Ши за своїми велетенськими розмірами навіть не схожі на жалюгідних воронів. Вони за статурою подібні до тигрів уссурійських. А