Жозеф Анрі Роні-старший - На нові землі

коріння і гриби, Аун приносив здебільшого м’ясо та дрова для вогню. Багаття розкладали на карнизі. Воно кидало в темряву червоне сяйво, яке дивувало хижаків у степу, кажанів, сов та орлів у скелях.

Їжі було вдосталь, і мисливці втішались спокійним життям. У своїй схованці вони не боялись звірів, що підстерігали внизу, і хижих птахів, що ширяли над головами.

Зур щодня спускався по кілька разів у нижню печеру і стежив за лігвом. Великий хижак не виявляв більше ні гніву, ні навіть нетерплячки. Запах молодого воїна став для нього настільки вже звичним, що навіть не турбував його сну. Коли ж він не спав, то ставав проти щілини і своїми променистими очима розглядав постать і обличчя людини.

Якось син Землі сказав йому:

— Аун і Зур не вороги печерному левові!

Здивований таким виразним голосом, звір рикнув і дряпнув кігтями базальт.

— Печерний лев дужчий за Зура! — продовжував воїн. — Але Зур хитрий... Коли б печерний лев, син Землі і син Тура уклали спілку — від них не втекла б ніяка здобич.

Зур говорив це без будь-яких сподівань, просто тому, що в його пам’яті спливали спогади. Люди-без-плечей часто жили поруч хижаків і ходили разом з ними на полювання. Такі випадки траплялися і з уламрами. Нао, син Леопарда, уклав колись спілку з мамутами. Походячи від племені, що занепадало вже протягом багатьох поколінь, Зур інколи потрапляв під владу мрій. У нього було значно більше спогадів, ніж у його товаришів. Оживлені молодістю, ці спогади набирали дивних форм в години відпочинку, коли Зуру не загрожували небезпека і злигодні.

Вперше в житті Зур перебував у тривалому сусідстві з страшним звіром, бо в степу чи в лісі тварина або ховалась, або ж сама загрожувала смертю. Крім того, коли Зур наслідував у мріях Нао чи когось з своїх предків, які приручали звірів, Аун та інші товариші зразу руйнували його мрії. Той самий Нао більше не прагнув жити з мамутами. Ставши ватажком орди, він забув свою подорож з Намом та Гавом і дбав тільки про те, щоб привести уламрів на кращі землі. Орда ж була надто численна і надто пристрасна до полювання, щоб не турбувати звірів. Тому вони тримались оддалік, до них можна було підійти тільки з хитрощами і спіймати хіба в пастку...

А тут Зур міг доторкнутися до морди печерного лева, нахилившись над щілиною і простягши руку. Хоч він і волів би мати справу не з таким страшним хижаком, та все ж не міг відмовитись від такої принадної думки — приручити хижака. Потім прийшла звичка, що зближує живі істоти. Все, що, повторюючись, не приносить шкоди, перестає бути страшним. Широкі груди лева, схожа на базальтовий уламок голова, рухливі хижі вогники в очах більше не лякали Зура. Тонкі юнацькі відчуття підказували йому, що звір теж звикає до нього. Поступово Зур перестав бути для хижака здобиччю. І, звичайно, зовсім перестане бути нею, коли запахом людини просякне повітря печери.

Почалось літо. Нещадна спека стояла над землею. Вона випалювала безводні степи, і зелене життя буяло тільки по долинах та берегах річок. Життя вирувало скрізь. Черви, павуки, комахи, слимаки ворушилися в кожній звивині листа, стеблини, квітки; слизькі тіла плазунів, молюсків, жаб скупчувались по всіх затоках; табуни травоїдних бігли сюди з усіх степів; незважаючи на присутність в цій місцевості страшного хижака, тигр і лев теж полювали поблизу скель. Аун і Зур виходили з печери тільки тоді, коли було вже зовсім світло, і ніколи не затримувались до смерку. Вони дізналися, що чорний лев з двома левицями зайняли північні джунглі, темні хащі яких видно було з вершечка скелі, а тигр з тигрицею оселилися в місці злиття притоки з річкою. До їхнього лігва треба було йти третину літнього дня до джунглів трохи менше. Не раз нічну темряву роздирало ревіння лева чи пронизливий крик тигра. Великий печерний хижак теж непокоїв своїм громовим ревом.

В ці хвилини Аун і Зур думали про те, щоб покинути свій притулок, але вранці забували про хижаків. Здобичі ставало все більше, в засідках довго чекати не доводилось, а великі нічні хижаки засинали на світанку, сп’янілі від м’яса й крові.

— Там, далі, живуть інші леви, інші тигри і червоні звірі... А чи знайдуть Аун і Зур таку гарну печеру? — переконував Зур.

Син Тура не відповідав. Він жадав пригод більше, ніж Зур, і гостро цікавився новими землями. Ця цікавість зростала якось несвідомо і чітко виявлялася тільки хвилинами, як відчуття голоду. Інколи він один добирався вранці аж до злиття річки з притокою уважно розглядав урвища, де спали леви, і його охоплювало раптове бажання битись, а ще більше довідатись, які степи, які землі для полювання і які звірі ховалися за річкою. Підіймався він берегом і проти течії, на дві або три тисячі ліктів від того місця, де жили леви. Траплялось, що він переправлявся на другий берег річки. Робив він це почасти плавом, а почасти перестрибуючи з каменя на камінь. Тоді жага подорожування сповнювала його груди і він вдивлявся у синій ліс що закривав обрій. А коли повертався до печери, глибокий неспокій стискував серце.

Під час мандрівок Ауна Зур сушив на сонці порізане стрічками м’ясо або поповнював запас коріння. Він хотів заготувати стільки їжі, щоб мати змогу вільно пересуватись і відпочивати. Час від часу він сходив до нижньої печери і, якщо печерний хижак не спав, привчав його впізнавати людський голос.

Якось після полудня, коли тінь від скелі пересунулась на другий берег річки, Зура здивувало, чому не приходить Аун. Не витримавши самотності, він спустився