Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

Взявши з вени непритомного Олега кров, Іван піднявся на палубу, вибризнув її на лабораторне скельце і підставив під сонячне проміння. Трохи потримав так, а тоді накрив долонею, щось шепочучи, і знову відкрив. Спочатку Гордій, Мечислав та Мстислав, які спостерігали за цим «аналізом», не помітили ніяких змін на скельці, але за хвилину кров почала пузиритися, і над нею здійнявся тонкий стовпчик сизо-рожевого диму. На диво, він не розвіювався легким бризом, а піднімався рівно, немов вітерця й не було. Ще за якийсь час кров повністю зникла, і задоволений Іван показав спостерігачам цілковито прозоре, чистісіньке скельце.

— Він із роду характерників, — промовив у вуса. — Нам поталанило!

— А йому й поготів! — хитнув головою Гордій.

Макака — вісімнадцятирічний прищавий «бос» у зграї малолітніх безпритульних, які отираються біля базару Озерка — себе не тямив від люті. Як ці кретини — Ден із Гусиком — могли так попалитися?! Він сьогодні мав віддати той портфель дядькові, який пообіцяв за нього аж шість соток баксів, а ті дебіли!.. Макака приплентався до метро «Вокзальна», де на першу годину йому призначив зустріч той фраєр, що замовив портфеля. Можна було б і не ходити, але замовник не сказав як його розшукати. А раптом ті «шістки» малолітні таки викрутяться, де тоді цього дивакуватого дядька шукати? Шість соток не щодня обламуються.

А дядько таки виглядав диваком: років під п’ятдесят, худорлявий, близько двох метрів заввишки, сивувате волосся забране у тонкий хвіст. Помітно сутулиться і носить довге чорне пончо. Макака уздрів свого замовника здалеку. Той притулився до стіни підземного переходу в обумовленому позавчора місці. Хлопець підійшов ззаду і смикнув брудною рукою за краєчок пончо. Чолов’яга озирнуся, але побачивши, що Макака прийшов із порожніми руками, відліпився від стіни й мовчки посунув до виходу з переходу.

— Ми злямзили для вас портфель, злямзили, — похапцем заговорив злодюжка, — Ден рвонув його з рук того жирного лоха. Тоді вони з Гусиком мали сховати портфель, а уночі віддати мені, але пацанів прямо на сховку злапали якісь круті чуваки. Мені оце Гусик дзвонив, казав, що їх тримають на кораблі посеред Дніпра. За день-другий вони спробують втекти — і заодно прихоплять те, що Вам потрібно.

— За день-другий, кажеш? — чоловік холодно зиркнув на Макаку. Під тим поглядом хлопчина весь зіщулився, по шкірі продер мороз від страху, — Гаразд, ходімо до мене — дам тобі чогось попоїсти.

— Та я не голодний…

— Пішли, сказано.

Макака безвільно рушив за довготелесим, зауваживши, що той трохи накульгує.

Василь Остапенко — єдиний і пізній син своїх батьків — народився сорок вісім років тому у Кривому Розі. Його тато працював на заводі «Криворіжсталь». Тож помер, не доживши до пенсії, адже виплавка металу дуже шкодить здоров’ю сталеварів. Василева мати пережила тата лише на рік, і тринадцятилітнім підліток опинився у дитбудинку. Там його прокляттям став високий зріст. У чотирнадцять він був заввишки метр вісімдесят п’ять і продовжував рости. Це викликало жорстокі кпини та знущання однолітків, а подекуди — й дошкульні жарти дорослих. Та саме зріст дав йому шанс на особистий успіх — «путівку у життя», як висловлювалися радянські пропагандисти. На уроці фізкультури Васю помітив тренер юнацької баскетбольної секції при тій самій «Криворіжсталі». Тренер потрапив до інтернату випадково — на територію закладу забіг у гонитві за дворовою кішкою його лютий і дурний, але все одно улюблений фокстер’єр. Згодом тренер жартував, що баскетболістом хлопець став завдяки тій облізлій кішці.

У спорті Вася досяг чималих успіхів, але його товариші по команді все одно з погордою поглядали на хлопчину — він же був «дєтдомовським». Сирота замикався у собі дедалі більше, почуваючись людиною лише на гральному майданчику. Саме баскетбол допоміг йому вступити на факультет журналістики Дніпропетровського університету — студентській збірній був конче потрібен півзахисник, і ректор наказав зарахувати обдарованого спортсмена поза конкурсом.

Певний час усе складалося добре, але на третьому курсі Василь травмував ногу, порвавши зв’язку, і після не дуже вдалої операції зі спортом довелося попрощатися. Журналістика парубка цікавила мало, тож університет він ледь-ледь закінчив. Втім, незважаючи на посередній диплом і обмежені здібності, його спрямували на пристойно оплачувану роботу до багатотиражної газети секретного ракетного заводу «Південмаш»[9]. Цього місця інші студенти дружно сахалися, прагнучи потрапити до престижних видань, на телебачення чи бодай на радіо.

Друзів Василь не мав, а колеги з редакції та сусіди у заводському гуртожитку оминали його через непривітність та відлюдькуватість. Самотність та відсутність життєвих зацікавлень зробили його життя безрадісним та одноманітним. Нездара-журналіст вже й до чарки почав на самоті зазирати. Одного сірого листопадового дня у черзі за пляшкою до нього причепився нетверезий дідок, якому не вистачало на випивку, і попросив узяти в нього за п’ять рублів потріпану дореволюційну брошуру — життєпис Олени Блаватської. На заводі саме видали платню та премію на честь свята Великої Жовтневої соціалістичної революції, і Василь, неочікувано для себе, виручив дідугана, придбавши книжку. За чотири рублі.

Одразу після вихідних, маючись похмільною нудьгою на роботі, він намацав брошуру в кишені пальта та знічев’я почав читати. Виявилося, що засновниця вчення про теософію народилася у Катеринославі. Василя чомусь зацікавила ця непересічна жінка. Він навіть сходив до занедбаного будинку на Ленінградській, 11[10], щоб поглянути, де вона народилася. У заводській бібліотеці відшукав усі книжки та журнали, що містили згадки або