Світлана Талан - Спокута

– Буде дуже гарно, – погоджувалася Катря.

– А ще огорожу нову треба зробити, – мрійливо говорив Роман, – але це вже, мабуть, залишу на потім.

– Чому?

– Бо піду до армії.

– А як же тьотя Валя буде сама?

– Чому сама? Ти ж будеш навідуватися?

– Звичайно! – відповіла Катря, не помічаючи безмежної ніжності в погляді хлопця.

Коли ж приїжджав Федір, то друзі втрьох, як і в дитинстві, йшли до клубу й разом усі поверталися. Дійшовши до воріт Катрі, Роман на мить затримувався, поспіхом висмалював цигарку і швидко йшов додому. І тоді закохані шукали місце, де можна було залишитися наодинці. Лише зорі та таємничий місяць були свідками їх палкого кохання…

Осінь тисяча дев’ятсот вісімдесят шостого року видалася мрячною та похмурою. Майже кожного дня густі тумани застилали село, верби, білою пеленою надовго зависали над річкою так, що навіть лісу не було видно, і неясні обриси хат ледь виділялися у мряці.

В один із таких днів мати повернулася додому з роботи, бо вивихнула руку й не змогла подоїти корів.

– Оце тобі й на! – бідкалася вона. – Думала, що попрацюю місяць дояркою на підміні, підзароблю трохи грошенят. А тепер що буду робити? І людину підвела, і заробила, як Хома на вовні.

– Я попрацюю за тебе, – сказала Катря.

– А як же твоя робота?

– У мене ж відпустки ще два тижні залишилося. Ось я ними зараз і скористаюся.

– Може, не треба? Чи не знайдуть кого в колгоспі, щоб корів видоїти?!

– Навіщо шукати, якщо є я? – посміхнулася Катря й запитала: – Де твої фуфайка та чоботи?

Мати не стала сперечатися з донькою, бо знала: якщо Катря вже щось надумала, то все одно зробить по-своєму.

Уже за два дні від Катрі пахло силосом та молоком, як від справжньої доярки. Цей запах був настільки стійким, що його не можна було спекатися жодними засобами. Але Катря не зважала, бо це був запах її села, де вона народилася і вже вросла корінням.

Федько приїхав майже в обід, коли Катря повернулася додому після вранішнього доїння. Вона ще не встигла пообідати чи поснідати, бо йшла на роботу о п’ятій годині ранку, коли мати сказала, що її кличе Федько.

Катря похапки взула гумові калоші, бо надворі стояла непролазна грязюка, накинула на голову материну хустку, схопила курточку й швидко вискочила надвір.

– Ти мене впізнаєш? – засміялася вона, побачивши Федька.

– А чому б і ні? Ти гарна у всьому, – посміхнувся Федір. – Що будемо робити?

– Підемо до річки? Там поспілкуємося.

– На вулиці така грязюка, що не пролізеш.

– Пішли городами! – Катря схопила Федька за руку, і не встиг той отямитися, як вона потягла його через свій двір та садок на город.

– Та тут ще більше грязюки, – сказав він.

– Ну, то й що?! Треба ж нам десь побалакати чи до вечора чекати будемо?

– Давай піду першим, – запропонував Федір. – А то застрягнеш – прийдеться витягати тебе.

Він пішов стежинкою через городи вниз, туди, де починалися луки. Катря посковзнулася й стала ногою на скопану грядку. Нога одразу ж застрягла в землі, що від вологи стала схожою на болото.

– У мене… калоша… – дівчина винувато закліпала очима.

– Я ж тобі казав, – засміявся Федір.

Він підхопив її на руки й поніс. Одна калоша залишилася самотньо стирчати в багнюці, але для Катрі це було неважливо. Вона відчувала його дужі руки, що обережно, але надійно тримали її, чула стукіт його серця, відчувала гарячий подих і запах дорогого одеколону. А ще зовсім поруч були його губи, такі привабливі, жадані… Вона не втрималася й припала до них, зриваючи солодкий поцілунок.

Федір поставив Катрю на землю й наказав:

– Чекай мене тут. Зараз принесу твоє взуття.

Він, місячи грязюку новенькими туфлями, побіг туди, де залишилася калоша, і швидко з нею повернувся.

– Давай ніжку, моє ти чудо, – лагідно сказав, узуваючи Катрю.

Вони спустилися до річки, зупинилися під крислатою товстою вербою. Вода була каламутна й темна, не те що влітку. Навколо було сіро, непривітно, похмуро, бо вже кілька днів небо було в полоні важких хмар.

Федько обійняв дівчину за плечі.

– Ну, як ти, Катрю?

– Добре. Мати руку вивихнула, так я зараз взяла відпустку, що залишилася, і працюю за неї дояркою.

– Ми ж домовлялися, що поїдемо влітку разом відпочивати на море на ці два тижні, – дорікнув Федір.

– Поїдеш сам, як захочеш. Навіщо мені море?

– Катрю! Ти ріжеш мене без ножа! Ти ж не бачила моря, а повинна побачити, бо це не тільки здоров’я, а й краса.

– Ще встигну. Життя довге. А тут теж гарно.

– Ой Катрю, Катрю, – зітхнув Федір. – Чому ти не така, як усі?

– Бо я така одна, – посміхнулася дівчина. – Ось і все. Ти ж за це мене кохаєш?