Володимир Олексійович Кошута - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84

В колоні демонстрантів почулися тривожні вигуки: шлях заступили австрійські солдати і кінна жандармерія…

Роман звивався на балці, силкуючись розірвати пута, його руки були розведені вбік і прикручені ременями до поперечки.

— Я попереджав вас, хорунжий, — сказав Беркут. — Не час розпускати свої почуття.

— Що ви задумали, Беркут? Що ви задумали?

У святоюрській резиденції митрополит Андрій прислухався до далекого гомону демонстрації, співу, уривчастих тривожних гудків.

— Брате Йосип, — сказав він своєму секретарю, — сповістіть пастирів: нехай сьогодні у відправі помоляться за невинно убієнних і заблуканих…

На незворушному обличчі Гродського промайнув вираз жаху. Після тривалої паузи владика, зітхнувши, промовив:

— У святому Юрі правитиму сам.

Жандармами командував австрійський полковник. Гарцюючи на коні і відстовбурчуючи вуса, він підкликав Ореста, який, випроставшись у сідлі, нервово погладжував ефес шаблі. Хорунжий підскакав до полковника, козирнув.

Демонстранти, уповільнюючи ходу, наближались до густого цепу солдатів і жандармів.

На горищі Беркут відсунувся од вікна і сказав розп’ятому на балці Роману:

— Їм попусти… Доведуть наш край до більшовизму.

Юнак рвонувся і повис на вірьовках.

— Ми зараз служимо австрійцям, — незворушно вів далі проводир бойовиків, ніби не помічаючи Романових страждань. — Та настане час…

— Неправда! — люто вигукнув юнак.

— Ви поганий українець, хорунжий.

— Це ви… не маєте національного почуття, бо позбавлені… людських почуттів!

На площі колона зупинилась. Спів поступово затих, юрба збуджено загомоніла, почулися голоси:

— Кінчайте війну!

— Миру!..

Іван Варгун підняв руку, закликаючи до спокою і тиші, потім гучно крикнув полковникові:

— Пане комендант! Народ іде вручити свої вимоги намісникові Галичини! Мир з Росією! Руки геть від Рад!

Юрбою прокотився схвальний гомін. Полковник, напружуючи голос, з сильним німецьким акцентом відповів:

— Іменем монаршого престолу — роз-зійдись!

Беркут, немовби комендантова вимога служила сигналом, повільно висунув руку з пістолетом із слухового вікна, ретельно прицілився і вистрілив.

Один з жандармів схопився за обличчя — між пальцями просочилася кров — і сповз із сідла на бруківку. В другому кінці горища вистрілив Диман. Австрійський солдат впустив гвинтівку і впав навзнак.

— Готуйсь! — різко подав команду Орест, звівся на стременах і вихопив шаблю.

Роман, почувши голос Ореста, в безсилому відчаї глянув на вікно.

Над ескадроном злетіли шаблі, солдати скинули гвинтівки.

В юрбі злякано скрикнули жінки, з перших рядів виразно долетіло:

— Це провокація!..

Орест протягло командував:

— По бунтівниках!.. Попереджувальний!..

Солдати підняли гвинтівки вище колони.

— Відставити! — втрутився полковник. — По зрадниках!..

Орест круто розвернувся в сідлі.

— Пане полковнику!

Комендант рубонув шаблею повітря.

— Вогонь!

Залп злився з криками жаху. Юрба сахнулася, на бруківці корчилися поранені, нерухомими очима втупилися в небо забиті.

— Пане полковнику! — розгублено волав Орест.

— Вогонь! — з перекошеним від люті обличчям знову рубонув повітря комендант, скинувшись у сідлі. Його кінь став дибки.

Робітник з червоним прапором захитався, його широкі груди розірвало кілька гарячих куль, від яких задиміла сорочка. Він встиг передати прапор товаришеві і впав обличчям вперед…

На площі повзали збиті з ніг люди, захищаючись руками від залпів, проклинали, благали допомогти, закривали собою дітей…

На горищі Диман тицьнув пістолетом у Романа.

— Аз ним що робити?

Беркут не відповів, тільки пронизливо глянув на юнака і став вибиратися через вікно на дах.

Войнарович підштовхнув ногою до балки старий матрац, з якого випирали пружина й солома, і кинув у нього запалений сірник. Потім підпалив купу ганчір’я і газет. Спалахнув вогонь, і дим почав швидко затягувати юнака, прив’язаного до балки з поперечкою у формі хреста. Його нестямні очі ще бачили крізь димну пелену, як бойовики, спираючись на підвіконня, вискочили на дах.

На демонстрантів ринули кіннотники. Наказ дав австрійський комендант Львова. Орест, стримуючи коня, який неспокійно переступав під ним, лишився на місці, не в силах дивитись на кривавий розгул, а тим більше — брати в ньому участь.

У підвал, куди слабо долітав шум від побоїська мирних демонстрантів, забіг робітник:

— Робітнича дружино, до бою! На площі розстрілюють демонстрантів!

Ящики із зброєю швидко спорожніли. На площі металися люди, їх доганяли жандарми, чавили копитами коней, рубали шаблями…

Вогонь розповзався по горищу, підбирався до ніг юнака. Роман судорожно дихав, ковтаючи дим… Непритомніючи, впустив голову на плече.

Зненацька біля входу на горище почулися збуджені голоси:

— Затримайте їх!

— Здається, звідси стріляли!..

З гуркотом упали зірвані із завіс двері, вбігли робітники, відсахнулись від жаркого полум’я. У густому диму хтось устиг помітити прив’язану до балки людину, кинувся у вогонь…

Двоє хлопців висунулися з вікна, вистрелили по бойовиках, що петляли по даху.

Робітник у брезентовій куртці обрізав вірьовки і ремені, підхопив Романа на руки…

Демонстранти розбігалися по вулицях і завулках, падали, чіпляючись за залізо огорож, з останніх сил били кулаками в зачинені двері і жалюзі крамниць. Чути було крики і страшні зойки і передсмертні прокляття, від яких кров холола в жилах…

З