Володимир Кошелюк - Green Card

«Не нарікаю я на бога». На компі одна вкладка – форма анкети DS-260. Заповни – і ти включився в гонку за перепусткою у країну мрій. Що робити? Послати й забути? Руки спітніли. Гори воно все вогнем… Швиденько ввів прізвище, інші дані. Добре, що завжди любив англійську й навіть був здав TOEFL на 110 балів. Ось і все, відправив. Я так хочу. Постіль рипнула. Мене аж тіпнуло. Тато.

– Що ти тут?

– Нічого. Анкету заповнив та відправив.

– По-справжньому рішився?

– Да.

– Що буде, як получиш?

– Не знаю, чи дадуть, це не гарантовано.

– А якщо все-таки?

– Даже не знаю. Хочу попробувати. Зробити щось сам, так, як хочу.

– Чого од нас ховаєшся? Ми що тобі, вороги? Пішли.

У прихожій сиділи всі. Дід почав:

– Розкажи нам гарно, що воно таке.

– Я виграв у лотерею документ, який дозволяє жить в Америці. Але його треба оформить. Хочу спробувати.

Мама сиділа, обхопивши голову руками. Бабуся чогось осміхалась.

– Що ж це воно буде? Куди поїдеш? По що? Як тут буде робота?..

– Ану цить! Чого рюмсаєш? Я на карти кидала, все добре буде. Судьба його підступає. А перед долею ніхто не встоїть. Я думаю так: як рішився – роби.

А ми всі разом щось придумаєм і поможем. Так я кажу, старий?

– Чорт його знає. Вже ж великий, не прив’яжеш. Попробуй, може, повезе. Розказував я тобі про свого двоюрідного діда? Гарний був портний, жиди його примітили і взяли з собою в Америку. Ше до революції. То він оттуда карточку вислав, та, що в нас лежить, бачили, в якому костюмі? Правда, його любовниця американська застрелила, ну то таке…

– Вєчно ти щось мелеш. З твоїми балачками… Сергій, а ти що скажеш?

– Як Денис вирішить. Чого я вказуватиму? Хоче спробувати, значить так і буде.

– От і харашо. Роби там що треба, а ми всі підможемо.

Ту ніч я теж не спав.

Зелений височезний тин – скоро Київ. Ми трюхикали в крайній правій смузі, похитуючись від турбулентних ударів лискучих авто, що мигтіли повз, наче боліди. Знайома «тягучка», естакада, поворот біля «Фуршета». Знов під міст – ось тобі й «Видубичі». Автобус важко зітхнув, ніби загнана шкапа, вивалюючи з нутра пом’ятих, зачучверених людей. Усі кинулись за торбами. Пиво й біляші, підгнилі банани, старці, бомж, що допиває пляшку пива, – наче знов приїхав учитись. Куди ж тепер? Ще раз дивлюсь адресу – трохи на метро, а там запитаємо.

Лікарня. Довжелезний коридор, дух ліків, від якого стукотить серце й піднімається тиск. Біля кабінетів люди. Пхикає дитина, пошепки перемовляються дорослі. Кабінет 105. Реєстрація. Прозора папка з документами стала слизькою. Витираю руку об джинси. Стукаю.

– Можна?

Пишна жінка в білосніжному халаті вказала на стілець.

– Садитесь. Вот ножницы, обрежьте две фотографии.

Пальці не лізуть у вушка, ріжу криво. Медсестра заповнює купу паперів. Серце стукотить так, що, придивившись до теніски, можна побачити, як піднімається шкіра. Через якісь десять хвилин вибіг зі здоровезним конвертом, з півметри завдовжки. Катування почалось.

Рентген. Мірне гудіння, холодне обладнання. Швидше, за тобою ціла черга. Ледве встиг застібнутись – следующий! Тепер аналіз крові. Куди ж мені? Поважний дядько щось вичитував у пачці паперів.

– Вибачте, не підкажете, де здають кров?

– Все время прямо и направо – это в другом крыле.

Поспішаю прохолодним коридором. Шмигають стривожені люди, тягають неслухняних, заспаних дітей. Двері, двері, двері. І черги.

– Хто останній?

– А вон, мужчина.

Усе швидко – забіг, пару хвилин і вилітаєш, притискаючи шматочок вати до вени. Паморочиться у голові.

Нічого, кров не йде. По коридорі назад. Серце вискакує. Білі двері, черга. Хто крайній? Тупцяю хвилин двадцять. Випещена медсестра щось пише.

– Раздевайтесь, становитесь на весы.

Ледве одягнувся.

– Садитесь сюда. Закройте левый глаз.

На стіні таблиця з маленькими літерами. Назвав по черзі.

– Подождите в коридоре.

Тупцяюсь біля дверей.

– Денис Раш, возьмите…

Притискаю здоровенний конверт. Тепер платити.

Чортове тлумисько людей. Півсотні, а то й більше. Зайняв чергу. Розфуфирені тіточки не першої молодості, «інтелігентні» батьки сімейств з випираючими животами в сіреньких штанцях і білих кепочках, мамки з пхикаючими дітьми. Повітря не рухалось. Кондиціонер сердито гудів. Футболка прилипла до спини.

Спереду сопе приземкуватий мужичок, раз по раз витираючи спітнілу шию. Ріденький чуб на потилиці злипся і стоїть гопки, наче голки на їжакові. Задушливі хвилі парфумів. Разом з лікарняним духом гримуча суміш. Тітка збоку дістала віяло. Я дихав через раз. Газова атака – повітря затримати, потім швиденько вдих і по новій. За схожими розвагами пройшла година. Нарешті – моя черга. Оплатив, квитанція в руці. Лишився терапевт і дочекатись результатів аналізів.

Хай ти сказишся! Стільки черг у житті не бачив. Духота й утома давались взнаки. Люди бурчали, деякі голосно лаялись. Мамаші з дітлахами нахабно перлися крізь натовп, огризаючись, розпихуючи людей. Спітнілий дядечко, типовий «кієвлянін», вирішив і собі пробити дорогу.

– Мы с детьми. Нас обязаны пропустить вперед.

– Что? Вы не знали, куда идете?

– Пришел последним – займи очередь и засохни.

– Ты смотри, какой мудак, пузо выставил и прет.

Дядечко позадкував. Ще трохи, й баби порвали б його на сувеніри. Пхаючись, матюкаючись, черга повільно сунула вперед.

Усередині. Наче в лазні побував – одяг липне, ноги в кросівках горять.

– Снимайте рубашку. Дышите. Глубже. Задержите дыхание.

Сивуватий лікар, теплі руки.

– Болели ветрянкой?

– Ні.

– Операции на мочеполовой системе?

– Ні.

– Тек-с. Опустите штаны по колени.

Бляха…

– Одевайтесь. Садитесь.

Сіли до столу. Купа паперів.

– Скажіть, я дізнаюсь, якщо щось не так?

– Да, вам скажут. Все, я закончил. В три часа будут результаты анализа крови, и все.

Присів на лавку в коридорі. Тілом ніби струм пропустили. Метушня навколо не зачіпала. Ось щаслива сімейка, що була за мною. Мати в легінсах, розтягнутих до краю, та просторій туніці, що ледь ховає пазуху. Ззаду невисокий чоловічок з м’яким черевцем. Сіренька футболка й сандалі зі шкарпетками. Тягнуть двійко дітей.

– Должны успеть на рынок.

– Ма, хочу в Макдональдс!

– Посмотрим.

– Ну, ма-а!

– А я хочу на горки.

– Пошли скорей!

– Зай, может, сначала в магазинчик заедем? Тот, что я говорил.

– Ты задолбал уже своими крючками и мормышками. Пока не отоваримся на рынке, никто никуда не поедет.

– Ну, зай…

Мила сімейка. Притулився до стіни. Три години. Нічого не хочеться. Отак би й сидіти. Натовп розсмоктується. Заклопотано бігають лікарі з теками паперів. Більшість знайомих розповзлися по чергах. Я сидів. Іти до метро, кудись їхати, блудити там пару годин, повертатися назад – хай воно сказиться. Краще посиджу.

Час минув швидко. Витріщаючись довкола, потім,