Баса Джанікашвілі - Гра у вoйнушку

вдивлятись у небо. Гурам Дарчія зрозумів намір сина й зі словами, мовляв, не треба, не збивай більше, підбіг до дерева.

— Летиить! — радісно вигукнув десятирічний Гівіко і перестрибнув на іншу гілку. Страх підлітав.

Щоб Сіоні зрозумів

Гурам хотів спитати в дружини, чи йому залізти на дерево й зняти Гівіко, чи залізти й лишитись там. Та камінь, що його випустив з рогатки Гівіко, мабуть-таки потрапив усередину залізнокрилого алігатора, дав йому ляпаса, перевернув у повітрі й звалив на землю. Тому Віра не відповіла. А навіть якщо б і зробила це, в тому шумі все одно нічого не було б зрозуміло.

Ще раз вибухнув багатомільйонний ляк у сіоньському небі. Ще раз засвітилося авіаційне пальне кольорами веселки. Ще раз попадали на землю чоловік та дружина, російські солдати Нікіфоров А.Г. та Асименко Д.Ю. Ще раз упав з гілки десятирічний Гівіко Дарчія. А коли стих весь цей гуркіт, коли з душ вилетів страх, Гівіко вже був на дереві й кричав на все село: — Я збив його, я збив його!

Не залишаймось непомітними

З неба злетів третій непроханий «гість». Спокійно приземлився. Охайно склав парашут і, поки ті, хто його зустрічав, приходили до тями, наблизився до Віри. Ця невеличка сцена не минулася без гордості й гідності: його хода була сповнена галантності та приреченості. Третій пілот підійшов до розпластаної на землі жінки й простягнув руку. Віра обперлась на неї й підвелася. Переклала пістолета в ліву руку, ледь торкнулася пальцями чола й кокетливо поправила на шиї вкладену у вузол косу, схожу на клубок. Повернула пістолет з лівої руки до правої, вільною рукою розгладила зім’яте плаття і струсила пил. Віра Юріївна Кекелідзе опинилась лицем до лиця зі щойно збитим. Усі дивились на них, навіть Гівіко. Небо заспокоїлось. Звуки бомб нагадували грозу за горами. Та це відбувалось далеко, дуже далеко.

— Мєня зовут Суркатов Б.І., подполковнік я. Зовітє мєня просто Боря. Вєра Юрьєвна, ви с етім пістолєтом очароватєльни!

— Ой, спасібочкі, — була відповідь.

Як давно він вже не бачив кокетства дружини. Але зараз, у цю важку для країни хвилину, таке перетворення було неочікуваним. Він згадав, що в руці він тримає великого ножа для хліба, хоча насправді вже не тримав. Ніж був заправлений за ремінь. Тому, як у справжнього кавказця, кров ударила йому в голову, він оголив ніж, наче меч, і заволав: — Рукі ввєрх, солдат!

Пілот взяв у руку долоню Віри Юріївни і нахабно подивився на спокійного кавказця. Гурам зрозумів, що не зможе використати перетворений на меча ніж і переніс увагу на сина: — Гівіко, не збивай більше, бо я й тебе ув’язню!

Гівіко на гілці принишк. Гурам вперше у житті пожалкував, що випив заспокійливі пігулки.

— Вєра Юрьєвна, — немов нічого й не сталося, третій збитий знову звернувся до Віри, — прошу вас отпустіть моіх друзєй.

— Что ви говорітє? — Віра м’яко підняла брови, так, як це роблять сильніші за своїх чоловіків жінки.

Суркатов Б.І. зрозумів, що мав справу з незвичним випадком. Адже по ньому годі було здогадатися, що перед бойовим вильотом він випадково прочитав переписку Грибоєдова та Ніно Чавчавадзе. Що у справі з грузинською жінкою йому не було б рівних. Тому він запропонував відступити назад і зробити дещо, що нагадувало домовленість.

— Ілі сдайтє нас в плєн, а то нєкрасіво получітся. Палі от рук грузінкі! Некрасиво будет.

— Конєчно, Вєра Юрьєвна, что скажут люді! — радісно підтримав його Асименко Д.Ю.

— Дома нас нє так поймут, — приєднався Нікіфоров А.Г., перший із прибулих пілотів.

Віра поглянула на озброєного чоловіка і зрозуміла, що Гурамові бракувало щита, бо так він кинув би і меч, і щит. Гурам стояв собі й скляними очами вдивлявся у землю. Це безпорадне стояння хіба не свідчило теж про відсутність уваги?

«Ось, виявляється, в чому річ, — подумала Ві­ра, — відсутність уваги вражає грузинів. Постійна непомітність і відсутність уваги! Коли ти не боїшся ворога, не боїшся навіть того, що він може перетворити тебе в ніщо, коли він взагалі тебе не помічає. Отже, грузин більш за все боїться неуваги. Ось наша ахіллесова п’ята: не залишаймось непоміченими!»

Їй здалося, що в цю мить вона може вирішити, чи буде в неї чоловік, а в її сина — батько. Протягом останніх двох років вперше вийшло так, що власне питання стало важливішим, ніж чиясь відповідь. Вона не звикла до такого становища.

Мабуть, тому вона довго не думала. Вирішила, врешті, боротися за чоловіка і поступитись йому ініціативою, бо грузинські чоловіки мають ще й другу ахіллесову п’яту: вони не люблять, коли дружини несподівано опиняються в епіцентрі і ведуть справи. Це на людях, бо вдома…

Віра зайшла у таке медитативне поле, яке добре знали Асименко Д.Ю. і Нікіфоров А.Г. — перший та другий пілоти.

— Рукі ввєрх! І хватіт болтать! Я сєйчас всєх расстрєляю! — водночас вона одним оком дивилась на чоловіка. — Бєссовєстниє такіє! Что ви за люді? Как можно нас бомбіть? — вона побачила, що й Гурам ожив, у скляних очах з’явився розряд, і він випростався. Віра вела далі: — Ми жє мірниє жітєлі, ми на дачє, отдихаєм, а ви всє хотітє нас погубіть.