Террі Пратчетт - Химерне сяйво

треба спробувати. Насамперед, більшість чарівників, втягнутих у сутичку, намагались усіляко освітити приміщення — вогняними блискавками, кулями та чарівним сяйвом, тож загалом хатинка створювала враження дискоклубу з неабиякою світломузикою; кожен з них намагався також зайняти позицію, з якої він би міг бачити усю кімнату, залишаючись при тому невразливим, та найголовніше — геть усі намагалися триматись чим далі від Багажу, який вже загнав двох Почесних Провидців у куток, несамовито лязгаючи своєю кришкою на кожного, хто опинявся поруч. Проте одному чарівнику все ж спало на думку поглянути вгору.

— Це він!

Ринсвінд метнувся назад і наштовхнувся на щось позаду себе. Він моментально обернувся і оторопів, коли побачив Двоцвіта верхи на мітлі, що висіла в повітрі.

— То відьма, напевне, її тут забула! — сказав Двоцвіт. — Справжня чарівна мітла!

Ринсвінд завагався. Октаринові іскри струменіли з віниччя мітли, та й висоти він боявся, мабуть, більше, ніж будь-чого іншого, але чого він боявся понад усе — це отих розлючених і прикрих на вдачу чарівників, що гналися за ним угору сходами, — власне, саме це зараз і відбувалося.

— Ну, гаразд, — сказав він, — тільки цур вестиму я.

Він хвицнув ногою чарівника, що вже промовив половину заклинання Зв’язування і застрибнув на мітлу, яка, пірнувши у сходовий просвіт, перевернулась догори дриґом так, що Ринсвінд на мить опинився ніс до носа з одним із братчиків з Ордену Опівнічної Пори.

Він верескнув і конвульсивно крутнув кермо мітли.

Далі декілька речей трапились одночасно. Мітла рвонула вперед і протаранила стіну, від якої залишилась лиш купа пряничних крихт; Багаж кинувся слідом і вкусив Опівнічного братчика за ногу: почувся дивний звук із підсвистом, і в повітрі раптом нізвідки з’явилася стріла, що, промайнувши за кілька дюймів від Ринсвінда, з глухим стуком увіп’ялася в кришку Багажу.

Багаж зник.

У невеличкому поселенні, глибоко в лісових нетрях, старезний шаман підкинув ще кілька хворостин у багаття і через цівки диму пильно подивився на свого спантеличеного учня.

— Скриня, що має ніжки? — перепитав він.

— Так, учителю. Вона впала просто з неба і витріщилась на мене, — відповів учень.

— Значить, вона ще й очі мала, ця скриня?

— Н... — хотів було заперечити учень та, знітившись, замовк. Старий чоловік насупився.

— Багато кому являвся Топаксі, бог Червоних Грибів, — відтак їх називають шаманами, — мовив він. — Іншим вдалося побачити Скельде, духа диму — їх називають чаклунами. Лиш декому пощастило побачити Умчереля, духа лісу — вони відомі як духовні вчителі. Та ніхто досі не бачив скриню із сотнею ніжок, яка б дивилась на них, не маючи власне очей, — таких називають ідіо...

Повчальне слово шамана несподівано перервав оглушливо-пронизливий звук та вихор снігу, що сипав врізнобіч іскрами, роздмухуючи вогонь по всій халупі; неясне видіння виникло на одну коротку мить, а тоді стіна навпроти розсунулася, і воно щезло.

Запанувала гнітюча мовчанка.

Потім трохи легша мовчанка. А тоді старий шаман обережно запитав:

— Ти, звісно, не бачив, як щойно двоє людей промчали повз нас на мітлі, висячи униз головою, горланячи та репетуючи один на одного, правда ж?

Хлопчина з незворушним виглядом подивився йому у вічі.

— Авжеж, ні, — відказав він.

Старий полегшено зітхнув.

— Дякувати богам, коли так, — сказав він. — Бо я теж нічого не бачив.

У хатинці з імбирного пряника панував несусвітній безлад, бо чарівники не тільки націлились переслідувати мітлу, але й усіма силами намагались не дати це зробити один одному, що призвело до кількох сумних випадків.

Найбільш видовищний та, безумовно, найтрагічніший з них стався, коли один Провидець спробував скористатися своїми семимильними чоботами без належної на те підготовки і низки заклинань. Семимильні чоботи, як про те неодноразово застерігалося, навіть за найсприятливіших умов є ненадійною формою магії, а він згадав надто пізно, що слід бути дуже обережним, використовуючи вид транспорту, принцип дії якого полягає в тому, аби переставити одну твою ногу на двадцять одну милю по-перед іншої.

Лютували перші зимові сніговії, і майже над усім Диском небо затягнуло грізною, підозрілою на вигляд хмарою. Та попри те згори, у сріблястому світлі маленького місяця Диска, це був один із найпрекрасніших краєвидів у мультивсесвіті.

Великі подовгасті клапті хмари простягалися на сотні миль від Краю диска до гір у Серединних землях. У холодній дзвінкій тиші величезна біла спіраль, тихесенько обертаючись, виблискувала інієм під зоряним куполом, що мало вигляд, наче Бог розмішав у горнятку свою каву, а тоді долив до неї вершків.

Ніщо не порушувало спокій цього залитого місячним сяйвом пейзажу, який...

Щось мале прорвалося здаля крізь товщу хмари, залишивши по собі смугу конденсованої водяної пари. У стратосферичній тиші звуки сварки ставали дедалі гучнішими і виразнішими.

— Ти казав, що вмієш літати на такій штуці!

— Я цього не казав; я тільки сказав, що ти цього не вмієш!

— Але ж я ніколи раніше не пересувався в такий спосіб!

— Який збіг!

— Хай там як, ти сказав — поглянь на небо!

— Нічого я не казав!

— Що сталося з зірками?

Саме ось так і вийшло, що Ринсвінд та Двоцвіт стали першими двома людьми на Диску, які побачили, яку несподіванку готує їм майбутнє.

Тисячу миль позаду них Серце Небес, гора в самому Осерді Дискосвіту, пронизувала небо і відкидала блискучу, мов лезо ножа, тінь на кипучі хмари, тож боги мали б помітити її також — але боги зазвичай не зводять погляд на небо, та й взагалі вони були зараз заклопотані судовими процесами з Крижаними Велетнями, бо ті відмовились зробити свого радіоприймача тихіше.

Ближче до Узбіччя, в