Ерік-Емманюель Шмітт - Готель між двох світів

й сам удавав, ніби вірю. Перечити їм не варто.

Жульєн. То де ж ми, на вашу думку?

Президент. У психіатричній лікарні.

Жульєн. Що?!

Президент. Це ж очевидно! Тут же самі божевільні!

Жульєн здивовано розводить руками.

Жульєн. А ви тут що робите?

Президент. Я тут помилково. Коли я впав, швидка помилилась лікарнею. Я вже два дні торочу про це Докторові С.

Жульєн. А як ви поясните те, що я вже не відчуваю вивиху? Як пояснити й те, що Лора може рухатись і танцювати, що їй уже не потрібне крісло?

Президент. Самонавіювання.

Жульєн. А те, що в кімнаті ви можете чути розмови дружини й синів?

Президент. Оце і справді дивно… Проте й цьому можна знайти пояснення.

Жульєн. Пояснення — це саме те, що ви заперечуєте.

Президент. Та годі вам, хлопче, будьмо серйозні. Таке місце просто не може існувати. Про нього ніде не згадується. Якби ви отримали релігійну освіту, то знали б це так само добре, як знаю я: ми повинні постати прямісінько перед Богом.

Жульєн. Хтозна, можливо, ваш Бог — лише наступний етап…

Президент. Нісенітниці. Цього у священних текстах немає.

Жульєн. Погляньте навколо — цей ліфт, ця стійка, ці стіни…

Президент. Усього цього не існує! Я — формаліст. Не існує — і крапка!

Жульєн. Що, і мене теж немає?

Президент (дуже фальшиво). Звісна річ! Я ж формаліст!

Жульєн. Як ви можете заперечувати те, що вас оточує?! Я — тут, ви теж — тут, ми всі тут! Як можна сперечатися з дійсністю? Як можна проходити повз речі й людей — і не бачити їх?!

Президент. Хлопче, все дуже просто: справа у вихованні. Це називається «мати переконання».

Жульєн. Пане Президенте, але ж ви усвідомлюєте, що пояснити можете не все?!

Президент. Звісна річ. Однак, хлопче, якщо ми не в змозі щось пояснити, то що маємо робити? Хіба не звертаємось ми до наших переконань?

Жульєн. Отже, у переконання ви вірите більше, ніж у те, що бачать очі.

Президент. Ясна річ. Хлопче, життєвий шлях — темний, брудний і плутаний, і саме тут нам у пригоді стають переконання. Вони мов ціпок і ліхтар — без них шляху не подолаєш! Іншої користі від них немає. А ви забагато міркуєте.

Жульєн (знесилено). А ви бубоните, мов барабан! Звучить, бо порожній!

Президент (вражено). Даруйте?!

Жульєн (наслідує Мага). Кажу — порожній!

Президент (знизує плечима). Пхе… Бозна-що! Не дивно, що ви віддаєте перевагу клубові «Отарі»!

Заходить Маг, тримаючи за руку Лору. Щасливі, вони сміються.

Лора (Магові). Шкода, що минулого разу вас не було.

Маг. Сподіваюся, ви ще довго будете серед нас.

Лора (дивиться на Жульєна). Я теж на це сподіваюся.

Жульєн підводиться. Вони з Лорою поволі зближуються, не відводячи поглядів одне від одного.

Розлючений Президент виходить. Чути, як він ляскає дверима своєї кімнати.

Жульєн. Тепер це значно складніше.

Лора. Так, я знаю.

Жульєн. На жаль, у мене немає слів…

Лора. Авжеж…

Жульєн, відчувши, що за ним спостерігають, обертається до Мага.

Жульєн. Ми вам не заважаємо?

Маг. О, що ви, ні! Хвилиночку! (Розгортає газету.) Почитаю новини.

Лора. Залиш його. Він дуже милий!

Знову перезираються.

Жульєн. Милий, але без майбутнього.

Лора. Майбутнє не має жодного значення.

Жульєн (із ніжністю). Ти маєш рацію.

Вони дивляться одне на одного, торкаються одне одного руками.

Лора. Ось бачиш — і слова не потрібні.

Зненацька з’являється Президент — як завжди лютий. Він кидається до Мага і вириває в нього газету з рук.

Президент. Ану дайте глянути шпальту з біржовими курсами!

Вириває сторінку, а решту жбурляє на підлогу.

Маг (іронічно). Та будь ласка.

Президент (шукає щось серед колонок із курсами акцій). Цей телепень — мій старший син — стверджує, буцімто курс акцій компанії «Робіна» впав! (Знаходить потрібний рядок і скрикує.) Але ж це не сьогоднішня газета!

Маг. Ясна річ! Більше того — вона навіть не позавчорашня. Я приніс її з собою, коли прибув сюди — шість місяців тому. І читаю її щодня.

Президент. Ідіот!

Маг. Даремно ви так… ви ж нічого не знаєте… а я знаю її напам’ять і можу вас запевнити: 12 квітня вийшов найкращий із читаних мною номерів «Незалежного республіканця».

Президент. Навіщо щодня перечитувати ту саму газету?!

Маг. Звісно, первісне відчуття подиву притуплюється, проте мені щораз цікавіше читати про бідолашну жіночку ста вісімдесяти кілограмів, яка через зайву вагу втратила роботу і мусить виховувати шістьох дітей. Щодня я запитую себе: чим вона їх годуватиме? А наш любий прем’єр? Його партія щойно програла на виборах. Щодня я ламаю собі голову над запитанням: як йому керувати країною далі?

Президент. О, та це вже давня історія! Чекайте, зараз я вам розповім. Отже…

Маг. Ні, будь ласка, тільки не це! Якщо ви зараз дасте мені відповідь, хіба зможу я завтра поставити собі те саме запитання?

Президент. Але ж ви хочете дізнатися новини…

Маг. Новини? Якби мені потрібні