Іван Антонович Єфремов - Зоряні кораблі

не вистачить коштів розкопати таку величезну площу. Тут треба зняти тисяч п’ять кубометрів.

— Даремно турбуєтесь, начальнику! — широко усміхнувся Старожилов. — Робітники так зацікавились тут знахідками рогатих «крокодилів», як вони їх називають, що самі запропонували мені допомогти «розкидати як слід» це місце. Так і сказав один бригадир на моїй доповіді. Післязавтра — неділя, і розкопувати вийдуть дев’ятсот чоловік.

— Дев’ятсот?! Єхидна сила! — вигукнув Давидов.

— Та ні, не єхидна, а просто — сила! — гордо відповів Старожилов. — Адміністрація дає нам чотирнадцять екскаваторів, транспортери, вантажні машини — одне слово, все потрібне. Таку площу розкопаємо, що в історії й не чули!

Професор аж крякнув із захвату. Праця, некорислива й могутня, в усій своїй величі йшла на допомогу науці. Давидов відчув небувалу впевненість в успіхові своїх пошуків. Десятки тисяч тонн землі, що ховали наукову таємницю, тепер здавалися зовсім не такими страшними. Забувши про всі сумніви, труднощі й знегоди, Давидов здався собі неймовірно дужим. З такою підтримкою він примусить заговорити ці нерухомі маси пісків, що мертво пролежали сімдесят мільйонів років… Давидову навіть не спало на думку, що розкопки можуть не дати наслідків. Цього він не міг зараз уявити собі. Надто тепер, коли за півтораста метрів позаду лежав кістяк ящера, убитого людською зброєю…

— Намічайте площу розкопок, начальнику! — почувся голос Старожилова. — Майте на увазі, що межа еолових пісків іде навскіс, од північного заходу до південного сходу. Ліворуч уклинюється смуга пісків річкового походження.

Професор вибрався на схил улоговини і довго дивився, міркуючи й підраховуючи, на дільницю незайманого степового грунту, що тяглася до гірських відногів.

— А що, коли ми візьмемо квадрат он від того стовпа праворуч і сюди?

— Тоді лівий кут зачепить річкові піски, — заперечив Старожилов.

— Чудово! Я саме й хочу, щоб ми пройшлися берегом давнього потоку. Біля колишньої води… Ну, то виміряймо й поставмо тички. Рулетка у вас із собою?

— Навіщо рулетка? Кроками виміряємо, не скупіться, начальнику! Адже зйомку зробимо після того, як розриємо.

— Постараюсь не скупитися, — усміхнувся професор ентузіазмові співробітника. — Починаймо. Йдіть он туди, до пагорбка… Я хочу встигнути сьогодні дати телеграму професорові Шатрову.

…На місці, де дванадцять днів тому Давидов з помічником міряли кроками грудкуватий полиновий степ, тепер був величезний котлован дев’ять метрів завглибшки. Вітер крутив у ньому стовпи куряви, що здіймалася із зрівняної й підсохлої поверхні щільно зле-жаних крейдяних пісків. Уздовж східного краю котлована жовта барва порід змінювалася, переходила у сіру, сталеву. Старожилов ходив з одного краю в інший, керуючи загоном своїх помічників, які пересипали й перекопували піски, вивільняли знайдені кістяки. Давидов викликав із Москви всіх інститутських препараторів і своїх чотирьох аспірантів, відкликав з будівництва номер два науковця, що працював там. Тридцять робітників під наглядом усіх десяти співробітників перебрали товщу пісків із кістками, посуваючись чимраз ближче до межі сірих порід, де траплялися тільки уламки кісток і великі скам’янілі стовбури шпилькових дерев.

Палюче сонце немилосердно пекло згори, пісок був гарячий, та люди, захоплені своєю роботою, наче й не помічали цього.

Давидов спустився у котлован і зупинився біля великого нагромадження кісток, знайденого ще в улоговині. Там виявилося шість кістяків динозаврів, що переплелисяісвої-ми кістками. За шістдесят метрів на схід було викопано кістяк велетенського хижака, він самотньо лежав неподалік од межі річкових пісків. Поблизу нього знайшли ще три кістяки невеликих хижих ящерів завбільшки з собаку. Більше нічого не було знайдено на всій площині котлована, не знайшли й кісток, пробитих таємничою зброєю. Давидов стривожено оглядав розкопану частину котлована, ніби підраховував шанси, які ще лишалися.

— Ілле Андрійовичу, ходіть до нас, — почувся Женин голос, — ми знайшли черепаху!

Давидов обернувся й повільно пішов на голос. Женя й Михайло другий день обкопували й розчищали величезну голову хижого динозавра з роззявленою пащею, повну страхітливих зігнутих зубів.

Женя вибралася з ями назустріч професорові, зіщулилась од болю в затерплих ногах, але відразу ж радісно усміхнулася.

Біла хустка підкреслювала засмаглість її обличчя, вкритого дрібнесенькими росинками поту.

— Ось тут, — вказала Женя препарувальним інструментом у глибину ями, — черепаха. Вона лежить майже під черепом. Спускайтесь до нас! — І дівчина легко стрибнула вниз. — Я розчистила зверху карапакс,[20]— провадила Женя. — Він дуже дивний — з якимсь перламутровим полиском, та й скульптура незвичайна.

Давидов ледве зігнув своє масивне тіло в тісній траншеї і зазирнув під велетенський череп хижого динозавра. Із вогкуватої і через це темної породи виступала маленька баня близько двадцяти сантиметрів упоперек. Поверхня цієї бані була поцяткована орнаментом з ямок та рівчачків, що зберігали сліди радіального розташування. Колір кістки був незвичайний — темно-фіолетовий, майже чорний, він дуже відрізнявся од білих кісток ди-нозаврового черепа. Незвичайний був і перламутровий полиск цієї дивної кістки — рівна, наче полірована, вона тьмяно відсвічувала в тіні на дні ями.

У Давидова все попливло перед очима. Крекчучи, він наблизив лице до дивної знахідки, дуже обережно зчистив піщинки пучками пальців. Професор помітив між окремими кістками шов, який проходив посередині бані, і другий, що перетинав її впоперек, ближче до одного краю.

— Покличте мерщій Старожилова! — підвів Давидов налите кров’ю обличчя. — І робітників сюди!

Жені передалося хвилювання вченого. Дзвінкий голос дівчини полинув над перекопаними пісками. Старожилов прибіг блискавично, як здалося Давидову, що захоплено розглядав дивну знахідку.

Терпляче, повільно й обережно професор та його співробітник почали знімати породу навколо темно-фіолетової баньки. З боків кістка не ширшала в глибину, стінки бані ставали стрімкими і перетворювались у неправильну, трохи сплющену півкулю. Розчищаючи знахідку, Давидов раптом відчув, що препарувальна голка занурилась у піддатливий крихкий пісок, ніби кістка кінчалась у цьому місці. Деякий час професор обережно намацував її край і, нарешті наважившись, обертальним рухом голки швидко розпушив грунт. Пісок змели м’якою щіткою. Нижчий край кістки тут був закруглений і грубший, він врізувався в стінку півкулі двома широкими дужками.

Вигук, що вирвався з широких грудей Давидова, примусив здригнутися співробітників, які з’юрмилися навколо нього.

— Череп, череп! — заволав професор, упевнено розчищаючи породу.

Справді, звільнені від породи великі порожні очні ямки окреслились зовсім виразно. Тепер добре вирізнялося широке й круте чоло. Загадкова баня була просто верхньою частиною черепа, схожого на людський, трохи більших, ніж у середньої людини, розмірів.

— Попався, небесний звіре чи людино! — з безмежним