Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і таємна кімната

— І що тепер? — поцікавився Гаррі, боязко поглядаючи на хмари, що сірою масою звідусіль тисли на них.

— Треба побачити поїзд, щоб знати, куди летіти, — озвався Рон.

— Тоді пірнай під хмари, тільки швидко. Хлопці опустилися нижче від хмар і завертілися на сидіннях, придивляючись до землі.

— Я його бачу! — крикнув Гаррі. — Просто попереду! Он там!

"Гоґвортський експрес" плинув під ними яскраво-червоною змійкою.

— Курс на північ, — повідомив Рон, глянувши на компас на панелі приладів. — Чудово. Треба тільки щопівгодини звіряти напрям. Тримайся! — і вони рвонули крізь хмари. За хвилину опинилися вже під яскравим сонечком. То був зовсім інший світ. Колеса машини ковзали поверхнею моря з пухнастих хмаринок. Ясну і безмежну блакить неба затопило сліпучо-біле сонячне проміння.

— Тепер уже можна нічим не перейматися, хіба що літаками, — сказав Рон.

Хлопці перезирнулися й почали реготати; довго не могли зупинитися. Вони, здавалося, поринули в дивовижний сон. Тільки так, подумав Гаррі, й варто подорожувати — повз усілякі вири й башточки з білосніжних хмарин, у машині, залитій яскравим сонячним сяйвом, з великою коробкою ірисок у багажничку для документів. А попереду м'яке й тріумфальне приземлення на широкій галявині перед Гоґвортським замком і заздрісні обличчя Фреда з Джорджем.

Вони й далі летіли на північ, час від часу звіряючись із напрямком руху потяга. Щоразу, виринаючи з хмар, бачили інші краєвиди. Лондон невдовзі лишився позаду, і замість нього спочатку стелилися охайні зелені поля, а потім дикі багрянуваті нагір'я, села з малесенькими іграшковими церковцями і чималі містечка, де барвистими мурашками повзали машини.

Минуло кілька одноманітних годин, і їхня подорож стала трохи нуднуватою. Після ірисок їх почала мучити спрага, але ніякого пиття вони не мали. Хлопці постягали джемпери, проте футболка Гаррі прилипала до спинки сидіння, а окуляри весь час сповзали на кінчик зіпрілого носа. Гаррі вже не помічав фантастичних обрисів хмар і думав тільки про поїзд, який мчав унизу, і в якому просто з візочка, що його пхала перед собою пишна чарівниця, можна було купити холодний, як лід, гарбузовий сік. І чому вони не змогли потрапити на платформу номер дев'ять і три чверті?

— Здається, ми вже близько, — ще через кілька годин прохрипів Рон. Сонце почало хилитися додолу, забарвлюючи хмари темним багрянцем. — Ану глянь, ти бачиш поїзд?

Поїзд і досі мчав унизу, звиваючись між горами із засніженими вершечками. Під шатром із хмар було значно темніше.

Рон знову натиснув на газ і скерував машину догори, але мотор чомусь зачмихав.

Гаррі й Рон стурбовано перезирнулися.

— Трохи втомилася, мабуть, — припустив Рон. — Вона ще ніколи не залітала так далеко.

І хлопці вдали, що не чують дедалі голоснішого чмихання, а небо тим часом швидко темніло.

У пітьмі засвітилися зірки. Гаррі знову натяг джемпера, намагаючись не помічати, що двірники на вітровому склі, наче протестуючи, легенько затряслися.

— Уже недалеко, — звернувся Рон не так до Гаррі, як до машини, — вже недалеко. — І він стурбовано постукав по панелі приладів.

Пірнувши під хмари, вони мусили пильно вдивлятися, шукаючи в темряві знайомий орієнтир.

— Он там! — заволав Гаррі, від чого Рон і Гедвіґа аж підскочили. — Просто попереду!

Вирізняючись на тлі темного обрію, високо на скелі понад озером здіймалися численні вежі й башточки Гоґвортського замку.

Але машина здригнулася й почала втрачати швидкість.

— Давай, — улещував її Рон, легенько потрусивши кермом, — уже майже доїхали, давай!

Двигун застогнав. З-під капота виривалися тоненькі струминки пари. Гаррі щосили вхопився за сидіння, і вони полетіли в напрямку озера.

Машиною трусонуло. Визирнувши з вікна, Гаррі побачив десь за кілометр під собою гладеньку, мов скло, чорну поверхню води. Ронові суглоби пальців аж поблідли — він насилу утримував кермо. Машина знову затремтіла.

— Давай! — благав Рон.

Вони летіли над озером, замок був попереду, і Рон натиснув на педаль.

Щось голосно клацнуло, тоді зашипіло, і мотор замовк остаточно.

— От чорт! — пролунав у тиші Ронів голос. Машина клюнула носом. Вони падали, набираючи швидкість, просто на високий замковий мур.

— Ні-і-і-і-і-і! — заверещав Рон, різко викручуючи кермо, і машина, мало не черкнувши темного муру, описала велику дугу й полетіла, і далі втрачаючи висоту, над темними оранжереями, тоді над овочевими грядками й — нарешті — над геть уже чорною галявиною.

Рон цілком відпустив кермо і витяг із задньої кишені чарівну паличку.

— СТОП! СТОП! — горлав він, калатаючи по панелі для приладів і вітровому склу, але машина каменем падала на землю, яка швидко здіймалася їм назустріч.

— ДЕРЕВО! — заволав Гаррі, хапаючись за кермо, але було вже пізно.

ХРРУСЬ!!! Машина, оглушливо скреготнувши металом, зіткнулася з грубезним стовбуром і важко гепнулася на землю. З-під зіжмаканого капота струменіла пара; Гедвіґа нажахано кричала, а в Гаррі. що лупнувся головою у вітрове скло, вискочила ґуля завбільшки як м'ячик для гольфу. Праворуч від нього стогнав у відчаї Рон.

— Ти цілий? — занепокоївся Гаррі.

— Моя паличка! — тремтячим голосом вимовив Рон. — Поглянь.

Паличка переламалася майже навпіл; її кінчик розколовся і звисав, погойдуючись у повітрі.

Гаррі відкрив був рота, щоб запевнити Рона, що в школі її відреставрують, але не встиг нічого сказати. Саме тієї миті з його боку щось лупнуло машину з такою силою, мовби її брав на роги розлючений бик. Гаррі впав на Рона, і тут другий, ще важчий удар прибив дах машини.

— Що трапилося?

Рон аж задихнувся, дивлячись у вітрове скло. Гаррі озирнувся — у скло гупнула товста, наче пітон, гілка. Дерево, з яким вони зіткнулися, на них нападало. Його стовбур зігнувся мало не вдвоє, а вузлуваті гілляки лупцювали машину, куди попало.

— Ой! — зіщулився Рон, коли якась покручена гілка прогнула двері з його боку. Вітрове скло аж двигтіло від граду ударів кулакоподібних гілок, а товста, мов колода, гілляка люто гатила в дах, що вже почав просідати.

— Тікаймо! — крикнув Рон, налягаючи на двері всім тілом, але наступної миті полетів просто на Гаррі після тяжкого удару ще однієї гілляки.

— Ми пропали! — простогнав він, дивлячись, як прогинається дах. Зненацька машина завібрувала — знову завівся двигун.

— Задній хід! — крикнув Рон, і машина рвонула назад. Дерево й далі намагалося їх атакувати. Хлопці чули, як воно затріщало, мало не вирвавши себе з корінням, щоб дістати до них, але вони були вже в безпеці.

— Ще б трохи, — відсапувався Рон, — і все. Класна машина!

Вона, однак, уже випускала дух. Двічі різко клацнувши,