Іван Якович Франко - Борислав смiється

— Та-бо, видиш, будовничий не хоче тя мати ту в Дрогобичi. Але ти не журися, я зачинаю зараз будувати в Бориславi новий млин паровий, то вже там будеш мати роботи досить.

— В Бориславi?.. Млин паровий?.. — зачудувався Бенедьо, а далi змовчав, не смiючи вдаватись з таким паном у розмову.

— Ну, що ж тобi так дивно? — спитав, усмiхаючись, Леон. — Млин, то млин, тобi, муляровi, все одно.

— Та я-то вже й сам собi гадаю, що панська рiч — розказувати, а наша рiч — робити. Млин, то й млин.

— Тiлько-то, видиш, я би хотiв, щоби будинок був немудрий, так собi, в двi цегли, без поверха, тiлько вшир троха. То не буде такий звичайний паровий млин, як усе будують. Я найшов такого чоловiка, що тото все вигадав, i план зробив, i сам буде вести роботу. Ну, видиш, будовничий дуже носом крутив, як увидiв той план. А ти розумiєшся на тiм, як що треба робити пiсля плану?

— Та чому би нi? Як чоловiк має пiд рукою рисунок i мiру, то не велика штука.

— Так, так, звiсно, що не велика штука, — сказав Леон. — Отож видиш, я не все буду мiг надзирати за тим, що там робиться, в Бориславi, а будовничий так ту зо мною сперечався, що готов менi наробити якої саламахи i поставити не так, як у планi нарисовано. То я вже буду просити тебе, скоро що не так, дати менi знати.

Бенедьо стояв i дивувався на цiлу тоту бесiду, що се за млин такий, що будовничий на нього носом крутить i що пан боїться, щоб часом не зробив не так, як у планi стоїть? I вiдки, приходить Леон звертатися до нього, щоб надзирав над будовничим? Бенедьо на все те не мiг найти в своїй головi вiдповiдi i стояв перед Леоном, вемов вагуючись.

— Не бiйся, будь тiлько щирий для мене в тiм дiлi, то, певно, не пожалуєш того. Доки буде будовання в Бориславi, доти будеш там, i то з платою не помiчника, а цiлого муляра. А потому — побачимо.

Бенедьо ще дужче здивувався. Вiдки нараз така щедрiсть у Леона? А втiм, хто його знає, думалось йому далi, може, йому й направду так до потреби приходиться, ну, то вiн i платить. Та й хiба ж се для нього велика рiч? А для бiдного помiчника мулярського все-таки добродiйство велике. Так роздумавши, Бенедьо рiшився пристати на Леонову умову, ще й подякував йому за ласку.

— Ну, ну, не дякуй, — вiдповiв Леон, — я не подяки вiд тебе потребую, а вiрної услуги: як ся будеш добре справувати, то я тебе певно не забуду. А тепер iди i вибирайся якнайборше до Борислава, щоби-сь зараз завтра мiг ставитися на мiсцi, за Бориславом, над рiкою.

I з тими словами Леон дав Бенедьовi кiлька ринських завдатку i пiшов до свого покою. Бенедьо не сподiвався на нинi такого гарного для себе здобутку. Втiшений, вернув вiн додому i розказав своїй старiй матерi о всiм, що йому нинi приключилося.

— Що дiяти, мамко? — кiнчив вiн своє оповiдання. — Треба брати роботу там, де дають. Пiду до Борислава.

— Та я ти, синку, й не вiдраджую, а тiлько вважай, щоби-сь усе по правдi жив i до недоброго нiколи руки не подав. Бо то з тим млином видаєсь менi щось та не так. Бог його там знає, що собi той жидюга загадав, а ти дбай за свою душу.

— I менi самому якось воно видалося не так, як вiн говорив. А вже тото зовсiм менi не сподобалося, що менi каже надзирати за будовничим. Правда й то, що будовничий циган та шахрай, але вiдки я, простий робiтник, приходжу до того, щоб надзирати за паном?.. Ну, а коли би-м щось i направду побачив неладного, то й без єго платнi сказав би-м ему все. Будем нидiти, що буде.

Але коли Бенедьо зовсiм уже зiбрався в дорогу i став прощатися з матiр'ю, то стара мати нi з сього нi з того почала плакати i, обнявши сина, довго не хотiла його пустити вiд себе.

— Але годi ж бо, мамко, годi, незадовго побачимося! — втiшав її Бенедьо.

— Ой, так, так, добре тобi говорити! — вiдповiла мати плачучи. — Хiба ж ти не видиш, яка я стара? Менi леда день-година, та й жити годi. А як так виджу, що ти йдеш геть вiд мене, то менi здабся, що вже тя нiколи не побачу.

— А най бог боронить! Мамко, що ви говорите!..

— Тото говорю, що ми серце каже. I так ми здаєся, що ти, синку, йдеш до того Борислава, як у яку западню, i що лiпше би було, якби-сь вiднiс жидовi той завдаток i остався ту.

— Але ж, мамко моя, на чiм ту оставатися, коли роботи нема? Я ж вам кажу, що як скоро би-й щось повидiв недоброго, то наймя жид i цiлого озолотить, я му й години довше при роботi не буду.

— Га, то йди, коли така твоя воля, я ти не бороню, i най тя господь благословить!

I стара мати зi слiзьми випровадила свого сина в дорогу до Борислава, а коли вернулась вiдтак в свою цюпку i побачилась сама, вона довго-довго стояла з заломаними руками, а далi заридала:

— Синочку мiй! Най тя бог благословить на добрiй дорозi! Я вже, впевно, не ввиджуся з тобою?

Була недiля, коли Бенедьо вибрався в дорогу. В церквi святої Трiйцi, попри котру переходив, дяки гримiли хвалу божу. А напротив церкви, на нужденнiм дрогобицькiм бруку, попiд муром, сидiли купами рiпники в просяклих нафтою сорочках та подертих кахтанах, ждучи, аж скiнчиться хвала божа, щоб вiдтак рушити до Борислава. Деякi хрестилися та шептали «очеаашi», другiдрiмали на сонячнiй спецi, iншi знов держали в руках десятикрейцаровi хлiбенята i цибулю i їли, кусаючи з цiлого, некраяного хлiба. Бенедьо не задержувався коло церкви, не дожидавсь кiнця хвали божої. Бо хоть до Борислава з Дрогобича й не так-то далеко, усього милька невеличка, i хоть роботи шукати йому не було треба так, як бiльшiй частi отих рiпникiв, то йому наговорили, що в — Бориславi дуже тяжко знайти помешкання, а йому хотiлося жити десь поблизьке «фабрики», при котрiй мав робити: вiн по нещаснiм ударi при закладинах чувся дуже слабий в ногах i знав, що по бориславськiм непросихаючiм болотi далеко ходити не зможе. Тому-то Бенедьо спiшив до Борислава, щоби винайти собi хату, поки ще наплине багато робучого люду та позаймав всi