Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

із лапою в капкані? — посміхнувся жрець. — Я у вашій владі. І присягаюсь, якщо ми виберемося звідси живі, забуду про твої темні справи, — присягаюся душею Мітри!

— Цього з мене достатньо, — згодився Муріло. — Таку клятву навіть Червоний Жрець не насмілиться порушити. Ну, то ходімо мерщій! Мій приятель пробрався сюди стічною канавою, проте вихід відрізали ґрати. Ти зможеш їх підняти?

— Тільки не звідси. Механізм, що підіймає ґрати, знаходиться в кімнаті над тунелем. Та тут є ще один вихід, і я вам зараз його покажу. Але перш ніж ми підемо звідси, задовольни мою цікавість — скажи, як ти сюди потрапив?

Муріло кількома словами змалював свої пригоди. Жрець, уважно вислухавши його, кивнув головою на знак того, що все зрозумів, поволі підвівся і, човгаючи по підлозі неслухняними ногами, пішов уперед. Коридор привів їх до кімнати, на дальній стіні якої висів великий сріблястий диск. Жрець упевнено попрямував просто до нього. Поряд із диском зяяв отвір у стіні й починалися вузькі сходи, що вели нагору

— Ось і вихід. І я знаю напевно, що двері там, нагорі, не замкнені. Але мені здається, що тому, хто зважиться відімкнути їх. Краще ось тут, не сходячи з цього місця, перерізати собі горлянку. Утім, дивіться самі, — махнув він рукою в бік сріблястого диска.

Диск виявився величезним дзеркалом, наглухо вмурованим у стіну. Із стіни стирчали кінці кількох мідних труб. Хитромудро зігнуті, вони нависали над гладінню диска. Зазирнувши в одну з них, юнак побачив цілий ряд трохи менших дзеркал, що відбивалися одне в одному. Муріло придивився до великого дзеркала й раптом здригнувся з подиву, кімерієць, який дивився через його плече, скликнув, не вірячи своїм очам. Обом здалося, що вони заглядають через широке вікно до яскраво освітленої зали. Вони бачили великі дзеркала на задрапованих оксамитом стінах, покривала з дорогоцінних шовкових тканин на ложах, крісла з чорного дерева, інкрустовані слоновою кісткою, бачили й кілька дверей, що вели, певне, до сусідніх зал. Біля однієї з них стояло величезне чорне чудовисько, уважно Оглядаючи залу.

Муріло відчув, що у нього душа втекла в п’яти, коли погляд монстра зупинився на ньому. Юнак відскочив убік, Конан же нахилився до дзеркала і вигукнув просто в морду потворі лайку своєю рідною мовою.

— В ім’я Мітри, Набонідусе! — Муріло ледве дихав із переляку. — Що це?

— Це Так, — спокійно відповів жрець, обережно масажуючи собі скроню. — Той, хто назве його мавпою, схибить, бо він відрізняється від мавпи не менше, ніж мавпа від людини. Його плем’я живе далеко на сході, у горах на східній межі Замору. Воно зовсім нечисленне, але я певен, що вони, якщо їх, звісно, не винищать завчасно, через якихось сотню тисяч років стануть людьми. Вони живуть високо в горах, не знають вогню, не носять одягу, не будують собі житла, не користуються зброєю і розмовляють між собою мовою, у якій замість слів — лише бурчання та прицмокування. Так потрапив до мене зовсім іще малюком, але він навчався всього набагато швидше й краще, ніж будь-яке інше звірятко, і зрештою став незамінним моїм слугою й водночас охоронцем. Але я забув, що істоту, яка має хоча б частину людської вдачі, не можна вважати безмовною вівцею. Мабуть, його примітивний мозок довго накопичував лють і ненависть, доки в ньому не розбурхалося щось на кшталт звіриної амбіції. Він ударив тоді, коли я менш за все міг цього чекати. Сьогодні ввечері він немов сказився, так мені здалось, хоча тепер я гадаю, що він діяв за продуманим планом. Почувши шум, що долинав із саду, я вийшов, щоб переконатися у твоїй смерті, мій юний друже, бо не сумнівався в тому, що це саме тебе там рве на шматки мій пес. Раптом із чагарників вискочив залитий кров’ю Так, кинувся на мене і, перш ніж я встиг схаменутись, ударом кулака збив із ніг. Більше я нічого не пам’ятаю, але здогадуюсь, що він, керуючись якимись невідомими мені імпульсами27, зірвав із мого тіла мантію, а самого мене, напівголого, проте ще живого, скинув у підвал. Навіщо він це зробив, знають самі тільки боги. Повернувшись до будинку, він убив Джоку — ти бачив його труп. Утім, Так і Джока завжди терпіти не могли один одного.

Муріло не зводив очей з істоти в дзеркалі — бестія опустилася в крісло й тепер із кам’яним спокоєм сиділа перед зачиненими дверима. Його тілом пробіг дрож, коли він роздивився величезні чорні долоні, які так густо заросли волоссям, що здавалось, їх покриває суцільна шерсть. Придивившись, Муріло змушений був визнати, що Набонідус мав рацію, стверджуючи, ніби цей монстр є чимось більшим, ніж нерозумна тварина, — було в його червоних злобних очицях, у нахилі голови, в усій незграбній постаті щось таке, що, поза всяким сумнівом, відрізняло його від звірів.

— Він же нас бачить! — вигукнув Конан. — Тоді чому не атакує? Що для нього це вікно, адже він може легко крізь нього пробитись!

Тільки тепер Муріло зрозумів, що Конан вважає дзеркало вікном, яке сполучає підвал із залою.

— Він нас не бачить, — відповів жрець. — Він знаходиться в залі над нами, а двері, біля яких він сидить, це ті, до яких ведуть ось ці сходи. Бачите дзеркала на стінах? У них відбивається кожен куточок зали, віддзеркалення потрапляють до труб, а потім за допомогою системи дзеркал переносяться на це велике дзеркало перед вами.

Муріла вражала неймовірна винахідливість жерця, а Конан заздалегідь сприйняв усе це за чорну магію й навіть не намагався зрозуміти слова Набонідуса.

— Я збудував цей підвал, аби використовувати його як в’язницю чи притулок, якщо виникне в цьому потреба, — вів далі Набонідус. — Траплялось, я звідси спостерігав за тим, що відбувалося з людьми, які проникли в будинок, щоб мене вбити.

— Але чому Так охороняє саме ці двері? — запитав Муріло.

— Мабуть, почув дзвінок: він пов’язаний із механізмом, що скидає ґрати, і, коли ті падають, дзвенить. Знаючи, що з підвалу немає іншого виходу, Так очікує появи пізнього відвідувача. Йому доводилося бачити, що ставало з людьми, котрі входили до круглої зали після того, як я смикав ось за той шнурок на стіні, він добре засвоїв урок і тепер терпляче очікує.

— Чи можемо ми щось зробити, поки це чудовисько стирчить під дверима?

— Усе, що ми можемо, — тільки спостерігати. Поки він у залі, нам не можна навіть сунути туди носа. Так має велетенську силу, і він легко розірве нас на шматки. Проте, йому це навіть не знадобиться: