Юрій Романович Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

так далеко, як заходив я. Адже їхньою стихією було імітаторство, трікстество, бубабу, зрештою. Мене ж завжди зраджував потяг до справжнього, і я зраджував інших через непереборність цього потягу. Отож я пускався все далі і далі, де відкривалася переді мною лише пітьма непідробного забуття.

Однак людині не дано просуватися в тих напрямках безмежно. Оскільки забуття межує з небуттям самої людини.

Тому я повертаюся.

Я знаю, покинуті мною нічні приятелі вже не відкриють для мене літніх своїх кінотеатрів. Та я не сумуватиму за ними.

Мені достатньо згадки про одну-єдину ніч, коли ми — ти і я — шукали входу — кожен свого — до старовинного готелю, дещо облізлого й розповнілого різними прибудовами. Дощані фліґельки, мансарди, хиткі переходи до сусідніх будівель, фальшиві еркери, в тих же сусідів і передерті; якісь неможливі прикрашені вітражами башточки, що увінчувалися то єретичною будьонівкою купола, то сухою кісткою комина; безконечні приступки й сходи, які нікуди не вели — все це до краю ускладнювало й без того складну топографію готелю, готелю, до всього ще й обсадженого по периметру цілою алеєю рахітичних гіпсових колон, котрі підпирали, здавалося, саме небо, не таке, втім, і високе о цій норі року.

Так от, у цьому розмаїтті ми шукали входу — кожен свого — але саме входу тут якраз і не було.

Не знаю, як пощастило пробратися досередини тобі, але я мусив віддерти кавалок фанери зі стелі якогось аварійного переходу, щоб видертися нагору, і, пробігши дерев'яним настилом, зіскочити в купу сміття на внутрішньому подвір'ї. Щоправда, і це майже нічого ще не означало — подвір'я виявилося порожнім, темним і на вигляд цілком закинутим у тривалому ремонті. Довелося тицятися у підозрілі темні кутки, пробираючись крізь різний будівельний мотлох, пильнуючи то ноги, то голову, аж поки не піддалися з тріском якісь гнилуваті двері, і я не потрапив до внутрішнього мороку готелю.

Шкода й згадувати, які ще перепони чекали мене попереду. І несподівані знайомі, що пропонували чи то спокусливі плани відпочинку в барі, чи то не менш спокусливі плани виграти велику суму в казино, і співробітники, котрі нагадували про якісь міфічні вечірні обов'язки, і різні божевільні, котрі з виглядом ще ненароджених шукали виходу, і, врешті-решт, службовці, в яких ніяк було не допитатися ані схеми готелю, ані знаходження лазнички, ані допроситися ключів, а то, часом, доводилось і втікати, петляючи вузькими коридорами.

Тому я згадуватиму лише ту хвилю, коли ми нарешті почали наближатися одне до одного з різних кінців коридору, точнісінько як у тому оповіданні, тільки тепер нам вдалося зустрітися точно посередині, коло великих шкляних дверей (замість звичного PUSH — PULL на них виднілося загадкове й багатообіцяюче ТО SELF — FROM SELF), що вели на Галерею внутрішнього дворика. Там стояли, притрушені снігом, предивні скульптури — важко було запідозрити в них античних героїв.

Ми розчиняємо двері навстіж, обличчя наші овіває свіже, ледь морозяне духмяне повітря, сповнене подихом недалекого моря. Беручись за руки, ми виходимо на терасу — і це так просто, так природно, так добре, що мені ніяк не хочеться прокидатися.

І я не прокидаюся.

Зрештою, мені й немає сенсу прокидатися негайно, бо знаю — коли б не прокинувся, ти будеш поруч.

Sorry,

im

only

sleeping.

Розділ п'ятий. Акупунктура

не забуваймо також пана ю

е. е. к а м і н ґ с

З тих пір, як в моїй голові почала постійно звучати музика, я, виходячи з дому, вдягаю слухавки від плеєра, який ніколи не бачив батарейок. Дивно, але з плеєром (і слухавками у вухах) я почуваюся впевненіше: переходячи вулицю, не чую сигналів авт, і розлючені водії, гальмуючи й об'їжджаючи мене, висловлюють своє обурення жестами: хто стукає кулаком себе по чолі, хто крутить коло скроні вказівним пальцем, а найдотепніші виставляють у вікно середній;

транспортні контролери вважають занадто марудними спроби довідатися про мою платоспроможність, вдаючи із себе посвячених у систему недвозначно таємничих пільг;

жебраки, помітивши аудіо-отоларингічну ізольованість потенційного жертводавця, втрачають до мене інтерес, за що подеколи отримують винагороду.

Щоправда, рідкісно убогі духом іноді питаються про час, тоді я з неприхованим роздратуванням знімаю слухавки і перепитую: «Прошу?»

— Котра година?

«Перша, друга, пів-, за квадранс, без п'яти», — в залежності від настрою відповідаю я.

На процедурах слухати плеєр заборонено. Тому лежу за ширмою, логічно ізольований цього разу офтальмологічно, повтиканий повсюдно тьмяними китайськими голками, розглядаючи кавалок стелі і стіни — діаграмоподібна тріщина у штукатурці, самотній цвях, неодноразово фарбований, а тому одного зі стіною кольору, пластмасова, під мідь, розетка псевдоампірної люстри, вентиляційна решітка з вишукано-клерикальним орнаментом отворів, ковпак пожежної сигналізації, від якого тягнеться до недоступних мені обріїв покритий вапном дріт. Це все. Ну, може, ще фрагмент вікна. Однак скошувати на нього зір — справа невдячна й утомлива — крізь шибу й так нічого не побачиш. Музика ігнорує відсутність плеєра, як, зрештою, й присутність інтер'єрної візії, як, зрештою, і відчуття від голок. Відголоски цих відчуттів намарно намагаються примарним контрапунктом проникнути у невблаганну структуру нейрофонограми. Сьогодні дають джаз.

Гербі Генкок нещадно глушить Девіса, наздоганяючи Маркуса Міллера, сіамського родича Маркуса Млинарського, який, у свою чергу, мовчить, запхавши в рота дримбу — подарунок Moxa[19]. Мох слухає PEARL — московську підробку PORTISHEAD, — час від часу лаючись, порпаючись в інтернетівському сайті групи, яка ніколи перлів не збирала. Комп'ютер попискує, періодично висвічуючи опцію «Sorry, not adjacent to kard on pile»[20]. Пасьянс летить к бісу.

Повернення на вулиці нав'язує ще один підвид комунікації — тютюновий. Від нього не рятує навіть плеєр. Помітивши у тебе недопалок, позбавлені вогню курці кидають запитальні погляди й помахують затиснутою між пальцями сиґаретою. Сягаєш по запальничку, наперед знаючи, що прикурити від неї сторонньому майже неможливо, а, отже, доведеться торкатися своїм добірно тліючим тютюном невідомо якої трави. Втягнувши в себе донорський жар, курці, позбавлені вогню, кивають вдячно і зникають. Курці ж, які мають вогонь, але не мають самого курива, дивляться так само запитально та помахують при цьому пальцями, в яких затиснуто лиш віртуальну мрію про сиґарету. Ці їхні мрії, як правило, швидко матеріалізуються. Однак і тут не обходиться без ускладнень. Куревський кодекс честі курців не дозволяє взяти сиґарету, якщо вона остання. Тоді знову доводиться знімати слухавки й казати: «Прошу брати. Я оце саме збираюся купити цілий блок».