Ірена Ігорівна Карпа - 50 хвилин трави

не зустрічало ані найменшої аґресії, у відповідь незмінно звучало одне: „Ну щас, Євчі, дай чуть расчехліццса…” Вони називали її „пацаном” і кликали „Євчі”. Або „Євче”, і як тільки не кликали. А хапали вони і справді безбожно. Особливою видалась ніч перед Великоднем - ніч близьких духів і шипучого мороку, проведена на пустирі побіля корабельних доків Севастополя. Повний індастріал і море з відхаркнутими ним предметами: дощечки („О, кльово, і дровішки наготові!”) та різний корабельний мотлох (Ой, пасматрітє, чєм ані там занімаюцца!”). Тієї ночі навіть вогонь поводився не так, як завжди: химерні відблиски ущент спотворювали обличчя трьох друзяк - аж нарешті ті з несамовитим вереском почали запихатися до Євки у намет. Геник, проте, не припиняв клеїти дурня ще десь із півгодини, зображаючи застиглого грифона. Йому це вдавалося настільки добре, що в кінці кінців він настрашився самого себе.

– Нє, пацани, - вагомо сказав Даня, - цієї ночі не варто викликати навіть в уяві подібних образів… Все сьогодні дуже близько.

– А яких образів? - тихо запитав Геник.

– Краще цього не казати… - прошепотів Даня. Євці враз згадалася зловісна ніч в Карпатах. „Так, - подумала вона, - Духи, що у горах, нас не зачеплять, але хто зна, що там заманеться цим, морським істотам…” Невидиме море гучно лупило хвилями по кам’янистому берегу, пустирем гуляв вітер.

– Всьо, це час їсти згущонку! - прорекла Євка. - У кого вона?

Хтось запорпався у рюкзаку, Євка дістала свого незмінного ножа й відколупала з нього якесь шило.

– Давай сюди! - вона замахнулася, щоб застромити вістря в бляху, але шило зіскочило й різонуло її по пальцю.

– А-а, бляха! - скрикнула Євка, - Зробіть щось, кров хлюпоче, шо дурна, бігом, а то я втрачу свідомість! Тільки не лякайтеся.

Зачали шукати ліхтаря, поріз насправді виявився зовсія не глибоким, зате канабіс брав своє: Євка достеменно відчувала, як умліває від утрати крові. Трохи згодом, заспокоївшись, вона розважала:

– Знаєш, сонечко, я, мабуть вже старію… Починає гребти марівана. Раніше ж такого не було - все моє дибільне несвідоме й так було на поверхні. Але… я тепер… А, то, мабуть, на краще! - їй просто лінь було говорити.

Вночі у наметі було жахливо зимно („І це вам Крим, карімать його!”), алкоголь до рук не потрапляв, тож „Джа-тріп” видавався достеменно канабісовим і зовсім не ямайським, з огляду на температуру. Зате вдень казилася пустельна спека. Особливо на випечених плато Чатирдагу, куди четвірка дерлася у перший же день, а тоді неймовірно пишалась зробленими 20-ма кілометрами.

– Ні, тут намети ставити не можна, прідури, тут же заповідник! А єгері в Криму просто звірі, в мене вже раз було попадалово. Нам треба на перевал, народ, по-любому! - втовкмачувала Євка. Зрештою, дочекавшись від хлопців якогось кшталту визначеної відповіді, вона рушила сама, зціпивши зуби й давши собі слово не робити привалу аж до снігової плями. Вона дерлася ледь не вертикальним схилом догори, чіпляючись за каміння своїми крихітними лапками, і міркувала, знову ж таки, про смерть. Мабуть, ця була би для неї найкращою - отак от зірватись і просто кілька разів вдаритись об скелю. Тай все… І дійсно, було вже все - от і спокусливий шмат колекційного снігу. Євка нагребла його в пригоршні й обтерла розпашіле лице, а відтак напхала снігу повен рот, і, не зробивши привалу, рушила далі. Враз їй відкрилися просторі вітряні альпійські луки - виявилось, що підйом не був таким складним, як здавався. Чомусь згадалася стара пісня десь із підліткового віку:

Don’t be afraid to your soul…

Listen to your heart, my friend…

Return to yourself…

The return to innocence…

Достеменно Євка слів не пам’ятала, але цих рядків їй вистачило, щоб розридатись у якомусь призабутому довгоочікуваному екстазі.

– Господи, дякую тобі, Господи, от воно - моє життя, моя коротка справжня мить! - шепотіла вона. Їй хотілося кружляти, розпроставши руки, їй хотілося стати цією всохлою високою травою, паростком, що досягнув би цього скупого на кисень неба, і проріс ще далі, далі… Все це внеможливлював важкий рюкзак. Зате з ним Євці почувалося певніше, коли вона проходила над прірвами. І взагалі усі помітили, що з вантажем вони крокують куди більш злагоджено і невтомно, ніж порожняком.

Ще якогось дня вони ночували на руїнах візантійського храму, місці, що його називали енергетичною поляною. Місцевий і заїжджий люд добряче знався на енергетичних джерелах, про що свідчили купи консервних бляшанок та пластику.

– А Коля бросіл бумажку! - доклав Євці Геник. Микола похапцем підняв папірця, все-таки, проковтнувши Євчин нищівний погляд. Хлопці намагались пристосуватися до „правил”, розважаючись донесеннями один на одного, і настирно випитуючи в Євки, чи пройшли вони тест на вступ до „Секретного легіону”. Останній був Євчиною вигадкою, чимось на зразок гри у „войнушки”, яку вона як слід не просмакувала у дитинстві через власну опецькуватість. Тоді, років так до дванадцяти, хлопці не звертали на неї жодної уваги - кому ж буде цікаво бігати за товстою насупленою дівулею, котру впіймати - раз плюнути? Тепер Євка змінила ролі. Вона була командиром, єдиним і беззаперечним лідером, невтомною і точною істотою-автоматом без певної статі. Вона задоволено споглядала свої засмаглі мусулисті руки й стверділі м’язи на ногах, вона навмисне не розчісувалась і не дивилася в дзеркало. Зрештою, вона майже до кінця повірила у свою ледь не божественну безстатевість, коли одного разу вся її фатальна „жіночність” вилізла на гору й показала Євці велику дулю. Самовпевнена Євка, геть забувши про свій топографічний критинізм, вперто вела загін до печер, щоб сховатись від близької бурі. І вже коли почав лушпарити крижаний дощ, з’ясувалось, що вони йшли геть не в той бік. Звісно ж, усі були злі, і Євчин поводирський авторитет враз намок, як шмат туалетного паперу „Ніжність”. Вона плелася зла й відмовлялася йти швидше, а згодом, з’їхавши кілька разів на дупі по камінню, й опинившись у сякійтакій печері, мокра Євка, відвернувшись від усіх, беззвучно розревілась. „Ну от, що би я там не робила, я все одно залишаюсь тупою вівцею, тому що я - ЖІНКА!” - репетувала вона подумки.

– От бачиш, коханий, яка тупість - просто випадковий підбір хромосом, і ти - приречений! Чи то, скорше, приречена… - Євка гірко побивалась у Даниних обіймах, а той втішав її, як міг:

– Ну послухай, що ти зараз кажеш! Який набір хромосом? Це ж просто слова дитини! Хоча… Ти і є дитинка. І з тобою треба, як