Харукі Муракамі - 1Q84. Книга ІІ

хлопці, яких виховували батьки, прибічники «Братства свідків». Це були порядні, доброзичливі парубки однакового з ним віку. Вони серйозно ставилися до роботи. Трудилися не покладаючи рук й ні на що не нарікаючи. Одного разу Тенґо подався з ними до пивнички випити бочкового пива й там за розмовою дізнався, що вони, друзі від самого дитинства, кілька років тому з певних причин зреклися секти й вернулися в реальний світ. Але, як помітив Тенґо, здається, й досі не призвичаїлися до цього нового широкого світу. Від самого народження виростали у тісній громаді, а тому з великими труднощами розуміли й сприймали його правила. Часто не знали, як вчинити, відчували розгубленість. Насолоджувалися свободою, покинувши секту, і водночас не могли позбутися сумнівів щодо правильності свого кроку.

Звісно, Тенґо співчував їм. Якби вони ще в дитячі роки, перед усвідомленням свого «я», залишили секту, то мали б усі шанси пристосуватися до навколишнього суспільства. Та коли проґавили їх, хлопцям нічого іншого не залишалось, як жити в «Братстві свідків» відповідно до цінностей секти або дорого заплатити, щоб власними силами перебудувати життєві звички й свідомість. Розмовляючи з ними, Тенґо згадав про ту дівчину. І подумав, що й вона, напевне, зазнала подібних страждань.

Після того, як та дівчина нарешті відпустила руку й, не озираючись назад, мерщій вийшла з аудиторії, Тенґо, застигнувши на місці, довго не знав, що робити. Вона стискала його руку так сильно, що впродовж кількох днів він виразно відчував на ній її пальці. І навіть з плином часу, коли їхній безпосередній дотик ослаб, не зникав відбиток того, що закарбувалося тоді в його душі.

Трохи пізніше Тенґо все збагнув. З кінця затверділого прутня скапнула крапля якоїсь рідини, липкішої за сечу, що супроводжувалося легким болем. Тенґо тоді ще не знав, що це — провісник сперми, а тому занепокоївся. Подумав, що в його організмі, можливо, відбувається щось ненормальне. Однак ні в батька, ні в однокласників не наважився запитати. Коли серед ночі уві сні прокидався (який це був сон, не міг пригадати), то помічав, що труси злегка змокріли. Йому здавалося, ніби завдяки потиску руки тієї дівчини з нього щось витікає.

Після того він не мав з дівчиною жодного контакту. Як і досі, Аомаме залишалася в класі самотньою, ні з ким не розмовляла і перед шкільним обідом, як завжди, виразним голосом проказувала дивну молитву. Коли іноді з ним розминалася, то навіть не мінялася на обличчі — мовляв, між ними ніколи нічого не було. Здавалось, вона зовсім його не помічає.

А от Тенґо, як тільки траплялася нагода, нишком, щоб ніхто не помітив, уважно стежив за нею і переконався, що в неї правильні риси обличчя, які принаймні можуть збудити приязнь. Вона була струнка й завжди носила трохи широкувате вбрання з бляклої тканини. Коли одягалася у спортивний костюм, то виступи на її грудях зовсім не проступали. З незворушним виразом обличчя, майже цілковито мовчазна, вона завжди немов дивилася кудись далеко. Її очі залишалися безживними. Хоча того дня, коли він у них зазирнув, вони були прозорі й повні світла.

Відчувши потиск її руки, Тенґо збагнув, що в цій худорлявій дівчині таїться незвичайно велика сила. Не лише фізична, але й, здається, ще більша духовна. Зазвичай вона приховувала цю свою життєву енергію від однокласників. На уроках, коли вчителька викликала, говорила тільки те, що вважала справді за потрібне (або навіть мовчала), а під час офіційного тестування показувала непогані результати. Тенґо припускав, що вона могла б досягти ще кращих оцінок, якби захотіла. Можливо, щоб не привертати до себе уваги, навмисне абияк писала письмову іспитову роботу. Мабуть, за допомогою подібної мудрості діти, поставлені в такі, як вона, умови, намагалися вижити, зазнаючи якнайменшої кривди від навколишніх людей. Якнайменше виділялися серед інших. Залишалися якнайбільше прозорими.

«От було б добре, якби вона жила, як усі діти, у звичайних умовах і могла невимушено вести розмови!» — думав Тенґо. Тоді, можливо, вони обоє подружилися б. Десятирічним дівчині й хлопцеві завжди не просто цього досягти. Ба більше, в цьому світі це, певне, одна з найважчих справ. Однак іноді, при певній нагоді, очевидно, можна було б принаймні подружньому поговорити. Однак така нагода ніяк не траплялася. З нею, відмінною від інших, самотньою, ніхто не пробував розмовляти, а вона сама вперто зберігала мовчанку. І Тенґо не наважився всупереч усьому підтримувати стосунки з живою Аомаме, а волів потай, в уяві та спогадах, спілкуватися з нею. Десятирічний Тенґо не мав конкретного уявлення про секс. Від дівчини тільки прагнув ще раз відчути міцний потиск її руки. Наодинці, без зайвих свідків. І почути від неї хоч щось про саму себе. Хотів, щоб вона тихенько відкрила свої таємниці, притаманні дівчині десятирічного віку. Він постарався б зрозуміти її. І з того часу, можливо, щось почалося б. А що саме — Тенґо не здогадувався.

У квітні, ставши п'ятикласником, він опинився в іншому, ніж Аомаме, класі. Інколи вони розминалися в коридорі, стояли разом на автобусній зупинці. Однак, як завжди, вона, здавалось, зовсім ним не цікавилася. Принаймні так думав Тенґо. Навіть тоді, коли він був поряд, вона й бровою не ворушила. І погляду не звертала. Її очі залишалися без глибини й блиску. «А, власне, що тоді сталося?» — думав Тенґо. Іноді йому здавалося, ніби то був сон. Щось таке, чого ніколи в реальності не відбувалося. А проте незвичайно сильний потиск руки Аомаме все ще виразно відчувався. Як на його думку, цей світ був переповнений багатьма загадками.

Тенґо незчувся, як дівчина на прізвище Аомаме покинула школу. Очевидно, перевелася кудись-інде, але подробиць про це він не знав. Ніхто не знав, куди переселилася з батьками. Напевне, тільки його одного в початковій школі схвилювало її зникнення.

Після того Тенґо довгий час нарікав на свої дії. Точніше, нарікав на їхній брак. Тепер він подумки згадував слова, які повинен був їй сказати. Слова, які хотів і мав сказати. Повертаючись у минуле, він тепер розумів, що було не дуже важко зупинити її й поговорити. Досить було знайти добру нагоду й набратися хоча б найменшої відваги. Однак він на це не спромігся. І нагоду назавжди втратив.

Перейшовши із початкової до середньої муніципальної школи, Тенґо часто згадував про Аомаме. Частіше відчував ерекцію й іноді, думаючи про неї, самозадовольнявся. Лівою рукою, на якій ще відчувався її потиск. У його спогадах вона залишалася худорлявою і без виразних виступів на грудях. Але для цього