Катерина Іванівна Гловацька - Міфи Давньої Греції
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дивись пильніше, — кричали дві Греї третій. — Чи не видно якого чужинця? Щось наче потягло чужим духом.
— Немає нікого, — озвалася та, оглядаючись навсебіч.
— Дай мені око, я краще за тебе пильную, — кричала перша.
— А я ще краще! — репетувала друга.
Вони так розпалились, що й не помітили, як Гермес із Персеєм визирають з-за брами. А далі старі взагалі вже нічого не бачили, бо на настирливі вимоги сестер зряча Грея вийняла око і простягла їм. Та поки ті шукали наосліп її руку, Персей підскочив до них і сам схопив око.
Злякалися Греї, заметушились і такий зняли галас, що аж загуло навкруги.
— Тихо, старі! — гукнув Персей, відійшовши з остороги трохи назад. — Ваше око в мене, і я віддам його тільки тоді, коли скажете мені, як знайти стігійських німф і де потім шукати ваших сестер Горгон.
Старі Греї метнулися на Персеїв голос, розчепіривши худющі руки, та де їм було, незугарним, сліпим, впіймати спритного юнака! Збагнувши це, Греї стали просити в нього своє око і так довго й гидко канючили, що Персеєві терпець увірвався.
— Я розтрощу ваше око об каміння, як не скажете мені правди і то негайно! — крикнув юнак.
Притихли з жаху старі й мусили все розказати. Вони дістали назад своє око, та, поки намацали його на землі, Гермес і Персей були вже далеко, аж у стігійських німф.
Добрі німфи відразу ж дали Персеєві все, що він зажадав. Юнак узув крилаті сандалі, взяв чудесну торбинку і сховався під Аїдовим шоломом. Тепер невидимий, він полетів із Гермесом далі на захід, як навчили його старі Греї.
Довго летіли вони, та ось удалині розпросторилося безкрає море, що в його хвилі ввечері пірнають натомлені коні ясносяйного Геліоса. Береги тут похмурі, одноманітні, тільки якийсь дивний блиск здалеку вразив Персея. Придивившись, він побачив, що то блищать проти сонця лискучі тулуби Горгон, їхні мідні руки й ноги.
Горгони спочивали на пагорбі серед дивовижно розкиданого каміння. Колись то все були живі істоти — тварини і навіть люди, та вони скам’яніли, глянувши в очі жахливих Горгон.
Так пояснив Гермес і додав:
— А ти стережись — дивись тільки в блискучий щит Афіни Паллади і не обертайся лицем до Горгон, щоб і самому не зостатися тут навічно каменем. Поки вони сплять, поспішай! І не помились — Медуза лежить он з самого краю.
Та Персей і сам уже здогадався, котра з чудовиськ Медуза, бо та, крайня, була найгидкіша. Здолав юнак огиду й раптовий жах і, невидимий, наблизився до Медузи, відвертаючи погляд. Він дивився в Афінин щит і виразно бачив: Медуза ще спала, тільки гадюки в неї на голові закрутились і люто засичали, витягуючи плескаті голови з отруйними жалами. Від того сичання Медуза стрепенулася, але в ту ж мить герой щосили рубонув кривим Гермесовим мечем, і бридка голова з гадюками покотилася серед каміння.
Персей мерщій схопив голову Медузи, сунув її в чарівну торбу і знявся на летючих сандалях у повітря, тікаючи від інших Горгон. Ті враз попрокидалися, побачили скривавлене тіло своєї смертної сестри, та не могли збагнути, хто її вбив, адже юнака рятував Аїдів шолом-невидимка.
Так утік від Горгон із великою здобиччю мужній Персей. Знявшись на крилатих сандалях у повітря, він оглянувся, та не побачив ніде Гермеса: бог допоміг юнакові, а тоді непомітно зник, як завжди зникають безсмертні з-перед смертних очей.
Радий своїй перемозі, Персей летів, міцно тримаючи чарівну торбу, а з неї і досі чулося люте сичання гадюк та скрапувала додолу Медузина кров. Герой пролітав саме над Лівією, і кожна кривава краплина, падаючи на землю, ставала отруйною змією. Згодом там розвелося стільки змій, що люди повтікали з тих місць, поля повсихали, — і зрештою утворилася Лівійська пустеля.
А Персея підхопили буйні вітри і довго носили над землею то в один бік, то в інший. Уже й ніч напнула свої чорні шати, на них замерехтіли зірки, та вітри не вщухали і несли Персея все далі й далі.
Аж на ранок, тільки-но вийшла на небо полум’яна Еос, вітри вгомонилися, і стомлений Персей раптом побачив море. Як схотілося юнакові пірнути в зеленаві хвилі, набратися від них бадьорості й снаги! Персей став спускатися нижче, він летів уже понад пустельним берегом, коли побачив якусь дивну постать. Під прибережною скелею нерухомо стояла дівчина, така струнка й гарна, що спершу здалася Персеєві мармуровою статуєю. Та, придивившись, юнак помітив, що в неї на високому чолі злегка тріпочуться кучері, а в великих сумних очах блищать сльози.
Тоді вперше Персеєве серце затремтіло з кохання. Вражений дивною красою, юнак зняв шолом-невидимку і став перед дівчиною. Тільки тепер він побачив, що вона прикута до скелі.
— О, які люди жорстокі! — щиро вигукнув він. — Хіба можна залізними путами нівечити такі руки, їх радше треба обплітати гірляндами квітів на честь Гіменея. Хто тебе скривдив? Як тебе звати, і чия це країна? Скажи мені правду, не крийся.
Та дівчина засоромилася незнайомого чоловіка і, якби могла відіг рвати руки від скелі, певне, сховала б у них спаленіле обличчя. Але, безпорадна, вона тільки зайшлася гіркими слізьми.
Персей довго заспокоював нещасну красуню, і нарешті вона розповіла: це володіння її батька Кефея, а звати її Андромеда. Тяжку покуту вона має нести за те, що її мати Кассіопея якось похвалилася перед нереїдами, ніби вродливіша за них. Ображені нереїди поскаржилися могутньому Посейдонові, і той помстився за них — наслав на Кефеєві володіння велику повінь і чудовисько-рибину, яка все нищила, топила рибальські човни і нещадно жерла людей. Наляканий Кефей звернувся до віщуна, і той провістив: чудовисько наслано їм за погорду нерозважної Кассіопеї, а позбутися його можна, тільки віддавши йому на з’їжу царівну Андромеду. Люди примусили Кефея скоритися волі богів, і от вона, Андромеда, прикута до скелі. Ще недавно був у неї наречений — Фіней, та він кинув її напризволяще, і тепер рятунку немає.
Так сказала Андромеда і раптом аж скрикнула, бо море враз загуло, взялося великими хвилями, і з них виринула величезна страхітлива рибина. Чудовисько швидко пливло до берега, розтинаючи воду здоровенною головою.
Розпачливо закричала Андромеда, і на той крик прибігли нещасні батьки — цар Кефей із дружиною. Ревно ридаючи, припали вони до своєї дочки.
— Не гаймо часу на сльози! — спинив їх раптом владний голос. — Я — Персей, син всемогутнього Зевса, я переміг Горгону Медузу,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Міфи Давньої Греції», після закриття браузера.