Герман Гессе - Степовий вовк

Поділ на вовка й людину, на інстинкт і інтелект, яким Гаррі намагається пояснити свою долю,― це дуже велике спрощення, насильство над дійсністю, вчинене для того, щоб зрозуміло, але хибно пояснити протиріччя, яке цей чоловік виявив у собі і яке він, видно, вважає джерелом своїх неабияких страждань. Гаррі бачить у собі «людину», тобто світ думок, почуттів, культури, одомашненої і витонченої природи, а поряд ― ще й «вовка», тобто темний світ інстинктів, дикості, жорстокості, брутальної необтесаної природи. Незважаючи на цей начебто чіткий поділ його істоти на дві ворожі одна одній сфери, він час від часу переживає щасливі хвилини, коли на коротку мить вовк і людина в ньому миряться. Якби Гаррі спробував визначити, яку роль у кожній окремій миті його життя, в кожному його вчинкові, в кожному відчута ті відіграє людина, а яку вовк, то відразу опинився б! у скрутному становищі і вся його чудова вовча теорія ; розпалася б у друзки. Бо жодна людина, навіть примітивний негр, навіть ідіот, не буває такою приємно простою, щоб її істоту можна було пояснити як суму двох-трьох , головних елементів; а пояснювати таку складну людину, як Гаррі, наївним поділом на вовка й на людину ― безнадійна, дитяча спроба. Гаррі складається не з двох істот, а з сотень, із тисяч. Життя його (як і кожне людське життя) коливається не тільки між двома полюсами, такими, як інстинкт і душа чи святість і розпуста, а між тисячами полюсів, між незчисленними парами протилежностей.

Хай нас не дивує, що такий освічений і розумний чоловік, як Гаррі, може вважати себе за степового вовка, що він багату і складну картину свого життя може зводити до такої простої, грубої, примітивної формули. Людина не здатна на високий політ думки, і навіть найбагатші духовно і найосвіченіші люди завжди дивляться на світ і на себе ― а особливо на себе! ― крізь окуляри наївних спрощень і фальшивих формул. Бо всі люди, здається, мають природжену і просто-таки непереборну потребу уявляти своє «я» цілістю. Хоч як часто й грунтовно розхитує життя цю ілюзію, вона знов і знов відроджується. Суддя, який сидить навпроти вбивці, дивиться йому у вічі й раптом чує, що вбивця промовляє його голосом, відчуває в собі його імпульси, здатності й можливсті,― наступної миті вже знов стає цілістю, суддею, швидко залазить у черепашку свого уявного «я», виконує свій обов'язок і засуджує вбивцю до страти. І коли: в особливо обдарованих, тонко організованих людських душах народжується здогад про те, що в них живе багато різних істот, вони, як кожен геній, звільняються від ілюзії про цілісність особистості й починають сприймати себе як складний організм, як поєднання багатьох «я»; та як тільки вони скажуть про це, більшість відразу запроторить їх до божевільні, покличе на допомогу науку, визнає шизофренію й захистить людство від поклику правди, який воно мало б почути з уст цих нещасних. Але навіщо нам витрачати слова, навіщо говорити про речі, які для кожного, хто вміє думати, й так відомі, і які, дроте, не годиться згадувати? Отже, коли вже хтось дійшов до того, що уявну цілість, одиничність свого «я» зважився розширити до двоїстості, він уже майже геній, чи бодай ріднений, цікавий виняток. А насправді жодне «я», навіть безмежно наївне, не буває цілістю, це надзвичайно складний світ, маленьке небесне склепіння, хаос форм, переходів і станів, спадковостей і можливостей. Але всі силкуються бачити в цьому хаосі цілість і говорять про своє «я» так, наче то просте, сформоване, чітко окреслене явище; мабуть, ця ілюзія не тільки властива кожній, навіть найрозумнішій людині, а й необхідна їй, це для неї життєва потреба, така сама, як потреба дихати і їсти.

Ця ілюзія грунтується на просі ій аналогії з тілом людини. Тіло людини насправді цілісне, але душа цілісною ніколи не буває. В літературі, навіть у найрафінованішій, також за традицією показують людей начебто цілісної, монолітної вдачі. З усієї дотеперішньої літератури знавці найбільше цінують драму, і це справедливо, бо вона дає (чи мала б давати) найбільше можливостей для зображення людського «я» як поєднання багатьох його проявів ― коли цьому не заважає оптична ілюзія, через яку нам кожна дійова особа драми, оскільки вона має неповторний, притаманний тільки їй тілесний образ, здається цілісною натурою. Найвище ж наївна естетика ставить так звану драму характерів, де кожна постать виступає як чітко окреслена і однозначна цілість. Тільки з плином часу в окремих людей починає помалу виникати здогад, що ця естетика, мабуть, дешева й поверхова, що ми помиляємося, коли застосовуємо до наших великих драматургів чудові, але не свої, а накинуті нам античним світом уявлення про красу, які завжди виходили з видимого тіла і тому, власне, й створили фікцію індивідуальності, однозначності «я». В літературі стародавньої Індії таке уявлення було зовсім невідоме, герої індійського епосу ― не індивідуальності, а цілий клубок індивідуальностей, ціла низка втілень. І в нашому сучасному світі є твори, в яких під виглядом конфліктів осіб і характерів автор, мабуть, і сам не усвідомлюючи цього, робить спробу зобразити багатоликість душі. Той, хто хоче переконатися в цьому, мусить глянути колись на постаті такого твору не як на окремі істоти, а як на частини, сторони, як на різні аспекти вищої цілості (чи, інакше, поетової душі). Для того, хто розглядає в такий спосіб «Фауста», його дійові особи, Фауст, Мефістофель, Вагнер та інші, зливаються в одну цілість, у якусь надособу, і тільки в цій вищій цілості, а не в поодиноких постатях, відкривається щось із справжньої природи душі. Коли Фауст промовляє слова, які знає кожен учитель і які міщанин слухає з побожним захватом: «У мене в грудях дві душі живуть», то він забуває про Мефістофеля та про багато інших душ, що також живуть у нього в грудях. Так і наш Степовий Вовк вірить, що має в грудях дві душі, вовка й людину, і вже вважає, що в грудях у нього дуже тісно. Груди, тіло завжди одні, але в них живе не дві чи пять, а безліч душ; людина ― де цибулина, що складається з сотні оболонок, тканина, зіткана з багатьох ниток. Це знали й глибоко усвідомлювали стародавні азіати, і в буддійській йозі докладно описано, як треба розвінчувати ілюзію індивідуальності. Смішні й суперечливі дії людей: Індія тисячу років мордувалася, щоб розвінчати ту саму ілюзію, на підтримку і зміцнення якої Захід витратив стільки ж зусиль.

З цього погляду