Вольф-Дітріх Гайке - Українська дивізія «Галичина»

відтинку ХІІІ-го корпусу, Дивізію переміщувано щораз більше на південь. З цієї причини вона змушена була покинути укріплені позиції для двох полків не тільки на лівому крилі, але пізніше також на правому. Отже, Дивізія розбудувала в той час близько 50 кілометрів укріплень, з яких пізніше, на жаль, тільки невелика частина була використана.

Тим часом завважується щораз більше ознак правдоподібного наступу Червоної Армії на Львів, що вдарить з найбільшою силою на ХІІІ-ий корпус. Тому приспішено розбудову укріплень другої лінії.

Ворог концентрує свої сили. Прибувають нові ворожі з'єднання. Активність ворожої артилерії сильно розгортається. Ворог має вже перевагу фронтових з'єднань порівняно з нами. Дії ворожих літаків пожвавлені, натомість наших не видно. На цьому відтинку ворог здобув велику перевагу сил над нами. Ані на відтинку корпусу, ані поза ним нема ніяких наших більших резерв.

Ознак, що ворог готується до наступу на Львів, щораз більше. Виглядає, що він сконцентрував свої головні сили навпроти правого крила ХІІІ-го корпусу або навпроти сусіднього ХХХХVІІІ-го танкового корпусу.

Командування Дивізії та її частин постійно збирали інформації про можливості введення Дивізії в бої, особливо протинаступи, у зайнятій вермахтівськими з'єднаннями фронтовій смузі. У міру можливостей, на основі вужчого плянування, обговорювалися з командирами практичні можливості фронтових дій Дивізії.

Встановлено, що тоді перед німецькою 4-ою танковою армією були такі ворожі сили (очевидна річ, що це тільки приблизні дані): 1, 3 і 4-та ґвардійські танкові армії, один самостійний танковий корпус та 6, 7 і 8-ма кавалерійські дивізії. До цього ворог диспонував піхотними дивізіями. Згадані три кавалерійські дивізії були розташовані в районі Бродів (дивись схему ч. 2).

Кожна ґвардійська танкова армія складалася переважно з трьох танкових корпусів, по дві бриґади кожний. Кожна бриґада мала від 300 до 400 танків. Додатково до їх складу входили самостійні частини мінометів та артилерії. Кавалерійські дивізії, крім кавалерійських полків, мали приблизно по 50 танків. Отже, на цьому фронтовому відтинку ворога можна було рахувати на яких 1800 танків. [18]

Кількість і нумерація поодиноких піхотних дивізій Червоної Армії нам докладно не була відома. У центрі фронтових дій на кожну німецьку дивізію припадало близько двох ворожих дивізій, не враховуючи резерв, при чому можна було рахувати, що на кожну німецьку дивізію припадала одна совєтська в резерві. Щоправда, одна совєтська дивізія мала лише 8-10 000 чоловік, але її практична бойова сила, мабуть, дорівнювала силі однієї німецької дивізії.

У загальному, на відтинку фронту, південна межа якого лежала близько 60 кілометрів на південь від Тернополя над річкою Серетом, а північна - на північ від Ковеля над річкою Прип'яттю, ворог мав три танкові армії по три танкових корпуси кожна, один самостійний танковий корпус, три кавалерійські дивізії, близько двадцятьох дивізій в резерві, близько 1 800 танків та літаків - без обмеження. Німецькі сили в складі 4-ої танкової армії нараховували два танкові корпуси («танкові» лише за назвою), два піхотні корпуси; разом: п'ятнадцять і пів дивізії та дві дивізії в резерві, - близько 40-50 танків, а літаків майже не було. До того, 3-тю, 5-ту та 6-ту танкові дивізії, які були розташовані в районі на схід від Ковеля, перед самим совєтським наступом, не зважаючи на протести армії, було перекинуто на Угорщину.

У половині липня, на сподіваному відтинку фронту з нечуваною силою почався совєтський наступ. У своїй першій стадії в напрямі Львова і в район на захід від нього, Червона Армія одночасно зробила два вирішальні оперативні прориви: один - на шляху Тернопіль-Львів, тобто посередині ХХХХVIII-го корпусу; а другий - на північний захід від Бродів, на стику ХІІІ-го армійського і ХХХХVI-го танкового корпусів. Обидва удари були такими сильними, що їх не можна було зупинити, бо просто бракувало сил, особливо танків і літаків. Крізь місця проривів розливалися маси танків, головне типу «Т 34», яких успішно підтримували літаки - штурмові й винищувачі. [19]

Німецькому командуванню фронту не можна робити жадних закидів - ні в оцінці положення, ні в керуванні операціями. Німецькі штаби, команди і вище командування правильно оцінювали ворожі сили, не раз нагадували про це і невпинно остерігали перед безсумнівним наступом ворога. Годі припускати, щоб генеральний штаб сухопутних військ передавав найвищим чинникам іншу картину положення. Однак, вони нехтували цими пересторогами і відкидали їх як боягузливі. Тому і цей відтинок Східнього фронту «з волі найбільшого полководця всіх часів» залишено в ці літні місяці 1944 року напризволяще.

З незвичайною швидкістю посувалися ворожі танкові колони і замкнули ХІІІ-ий німецький армійський корпус у кільце, поки власні оперативні резерви зуміли розгорнутися до бою, щоб рятувати долю корпусу.

До того ворогові допоміг ще щасливий збіг обставин. Північний ворожий танковий клин зачепив тільки ліве крило ХІІІ-го корпусу, натомість з всією силою вдарив на праве крило лівого сусіднього ХХХХVІ-го танкового корпусу. Командир і начальник штабу дивізії, що стояла на лівому крилі ХІІІ-го корпусу, на початку ворожого наступу наїхали на міну. Тоді у цьому з'єднанні зчинилася паніка, яка довела до вирішальної дводенної кризи. Це облегшило совєтський прорив; большевицькі танки не зустріли міцного опору, прорвалися швидко вперед і в районі Бузьку замкнули кільце навколо ХІІІ-го корпусу. Поголоски про те, що командир частини, що стояла ліворуч від ХІІІ-го корпусу, перейшов до большевиків і тим уможливив оточення ХІІІ-го корпусу, не мали жадних підстав. Ані генерал Фрідріх Госсбах (Friedrich Hossbach), який пізніше командував армією на Західньому фронті, ані його наступник, який пізніше згинув у боях біля Радома, не перейшли до ворога. Кінець-кінцем за оточення ХІІІ-го корпусу треба обвинувачувати верховного головнокомандувача німецькими збройними силами, який не послухався своїх військових дорадників, які радили, щоб залишити Броди і перенести головну бойову лінію на панівні висоти на лінії Підгірці-Бузьк. Пропозицій з боку армій і групи армій не бракувало.

Таким чином ХІІІ-ий корпус, а з ним Українська Дивізія, був оточений протягом кількох днів. Перебігу подій не міг ні цей корпус, ні Українська Дивізія змінити, бо майже всі оперативні дії розвивалися поза їх межами. Дивізіям у корпусі не був відомий прорив на півдні; вони про нього довідалися щойно тоді, як опинилися в оточенні. Тільки тоді у повному світлі виявилося значення совєтського прориву на півночі. З такою швідкістю розвивалися події.

Большевицьке командування не мало наміру залишити Броди і ХІІІ-ий корпус на його власну долю - поза фронтом. ХІІІ-ий корпус відтягав великі сили ворога, які його командування негайно потребувало для посилення наступу на Львів. Таким чином для ХІІІ-го корпусу виникло знову завдання: ставити