Володимир Григорович Рутковський - Джури і підводний човен

— Хотів би зараз поглянути на твоїх богатурів із заячими душами.

Він розвернув коня і в супроводі тисяцьких рушив уподовж завмерлих лав, пильно вдивляючись у похмурі обличчя. І рідко хто міг витримати його важкий погляд.

— Я тобі дав тьму, — повернувся Менглі-Гірей до Бурумбея. — А бачу не більше половини. Де решта?

— Повелителю, — глухо видавив з себе темник. — Ті, хто були зі мною, билися, як і личить нукерам.

— Допустімо, що це правда. Але що ж тоді робила решта? Мовчиш?

Менглі-Гірей зміряв зіщулену постать темника крижаним поглядом і рушив далі. Кроків за десять зупинився перед хирлявим татарином і тицьнув у нього пальцем.

— Ти. Звідкіля?

— Чабан я, шановний, — низько схилився той перед темником. — Чабан з-над Ворскли.

— Хто втікав перший, бачив?

— Ні, шановний, — ще нижче схилився той. — Прокинувся я від криків. Хотів вибратися з шатра, та не встиг, бо на шатро щось навалилося і придушило мене. Виповз я з-під нього, аж дивлюся — на ньому перевернута гарба. І нікого з наших. Тільки якісь незнайомі чауші летять повз мене і кричать: «Вовкулаки, уруси»…

Менглі-Гіреєве обличчя пересмикнула гримаса.

— Так-таки й вовкулаки, — процідив він. — Так таки й уруси… І що ж ти зробив, коли це почув?

— Скочив на коня і подався слідом за іншими…

Менглі-Гірей змигнув бровою. Найближчий з тургаудів змахнув нагаєм і той обвився навколо голови нещасного. Бризнула кров. А палець Менглі-Гірея вже вказував на іншого:

— Ти! Звідкіля?

— Тутешній я, сонцесяйний. З-над Псла.

— Розказуй, як було.

— Я теж, сонцесяйний, прокинувся від чиїхось голосів. І той… Було темно, а потім щось затупотіло, закричало…

— Бачив, хто почав тікати перший?

— Ні, шановний. Усі тікали.

Цього Менглі-Гірей не велів шмагати. Об таке навіть нагая бруднити шкода. Тож він поворушив поводом, виїхав на середину і зупинився.

— Уперше орда так знеславила себе перед усім правовірним світом, — здушено й тихо, силуючи себе, почав він. Довкола зяяла цупка тиша, лише чутно було, як натужно дихає темник Бурумбей. — Уперше наші великі предки здригнулися в своїх могилах, почувши, що їхні нащадки проявили себе малодушними шакалами… Тож коли хто сподівається, що йому це якось минеться, він глибоко помиляється… — Менглі-Гірей прикусив губу. — Пощади не буде нікому! Гнів великих предків наказує мені покарати винних найстрашнішою карою!

Він замовк, вбираючи в себе повітря. А тоді, напружуючи горлянку, вигукнув:

— Сотники, вперед!

З лав виїхало вершників з двадцять.

— А де інші? — примружився Менглі-Гірей. — Полягли в битві чи розбіглися, як мишва? Де сотники з присульських улусів?

Сотники заходили очима один по одному і знову опустили голови.

— Отже, таких тут немає, — яро посміхнувся Менглі-Гірей. — То, може, повернемося та пошукаємо їх у їхніх же улусах?

Хасан, що стояв у перших лавах, відчув, як його серце покотилося вниз. Менглі-Гіреєві таки нічого не вартувало налетіти на Присулля і не залишити нікого в живих. Ні, цього допустити не можна!

Незважаючи на застережливі погляди своїх друзів, він смикнув за поводи і виїхав наперед.

— Повелителю, — почав Хасан, дивлячись в очі Менглі-Гіреєві, хоча за мить перед цим навіть не мислив, що здатен на таке. — Я простий чауш і нас тут двадцять чоловік — все, що лишилося від нашого присульського улусу. А було більше двох сотень. Сотник наш велів нам зайняти місця на краю табору. Тому, коли налетіли уруси, багато хто й прокинутися не встиг. Я, коли вибрався з шатра, на власні очі побачив, як у спині нашого сотника Ахмата ще бринить стріла…

Про те, що цю стрілу випустив він сам, Хасан промовчав. Натомість додав, знаючи, що це йому так не минеться:

— Тож винуваті, повелителю, не ми, а вартові, котрі проґавили напад урусів…

Удар канчука змусив його замовкнути.

— Мовчати! — вереснув тисяцький. — Як ти смієш розмовляти так перед самим повелителем!

Нараз з-поміж вершників зчинився якийсь рух, і до Менглі-Гірея пробився повновидий молодик.

— Сонцесяйний, дозволь мовити слово про цю людину, — кивнув він на Хасана.

Менглі-Гірей якусь мить розглядав молодика.

— Як тебе звуть? — запитав він.

— Борихан, сонцесяйний. Я небіж бінбаші[8] Реїза.

Менглі-Гірей повільно хитнув головою.

— Продовжуй, — звелів він.

— Я цю людину бачив напередодні уруського нападу. Він тоді сидів у гурті з одним кайсаком на ім’я Сартак. Вони про щось шепотіли і при цьому озиралися на всі боки, чи не чує їх хто. А коли ми з моїми товаришами хотіли дізнатися, про що саме вони шепочуться — ті ледь не взяли нас у ножі… — Борихан ковзнув поглядом по шерензі і вказав на десяток чоловік. — А ці тягли за нього руку. Мабуть, усі вони з однієї зграї.

— Я того кайсака, званого Сартаком, не підтримував, — відказав Хасан. І це була правда, бо вони з Грициком наперед домовилися, буцімто не знають один одного. — Я з ним увесь час сперечався. І ти сам відаєш про це.

Проте Борихан не зважав на Хасана. Він помітив, як зацікавлено зблиснули очі в Менглі-Гірея, і це додало йому нових сил:

— А коли почалася битва, я бачив, як той Сартак перебіг до урусів. А ці… Навіть коли вони й не були з ним заодно, можуть багато чого розповісти.

— Он як… — повільно почав Менглі-Гірей. — Тож ти вважаєш, що була змова?

— Так, повелителю, — схилився Борихан. — Але й це ще не все. Коли я розповів про свої підозри моєму дядькові тисяцькому Реїзу, той лише поглузував з мене…

— Борихане! — зойкнув тисяцький Реїз.

Менглі-Гірей повів на нього оком і той затнувся.

— Що ж, розберемося, — сказав Менглі-Гірей.

Розбиралися недовго, але жорстоко. По всьому та борі засвистіли нагаї, залунали розпачливі вигуки. Проте зізнався хтось чи ні — було невідомо.

Під вечір чамбул Бурумбея був вилаштуваний чотирикутником. Усередині його стояло кілька сотень закривавлених степовиків. Зойкнули сурми, загуркотіли барабани і наперед виїхав новий темник Енвер. На відміну від Бурумбея, він був худий і верткий, як сорока.

— Ось вони, ті, хто осоромили правовірний світ, — показав він на закривавлений гурт. — Це вони втекли перші з поля битви.

Хасан, що стояв попереду, опустив голову, як і