Василь Миколайович Шкляр - Маруся

давно за тридцять, але Оверко вийшов найменший зростом. Це був маленький заїкуватий чоловік, який у своєму житті не вбив і мухи, хоча тертий мисливець Оверко міг у ту муху поцілити з револьвера на один лише звук. Він і гармату вмів наводити на удар. Колись, ще при покійному Дмитрові Соколовському, їм треба було завалити паротяг, Оверко так і казав «завалити», наче йшлося про козу чи кабана на полюванні. Гармат тоді в них було чимало, але всі негодящі. На рисях підігнали цілу батарею, миттю відлетіли передки з кіньми, і три гармати стали на пагорбі вряд. Навідники заметушилися біля панорам[18], та вийшов пшик. В одній гарматі заклинило снаряд, який заштовхнули в казенник, не стерши з нього пісок, у другій зносився спусковий механізм, у третій барахлила панорама. Тоді Оверко через дуло видивився на мішень, навів його, перехрестився і всадив стрільно прямісінько під паротяг. На большевиків він був лихої волі відтоді, як разом із посівним збіжжям вони забрали в нього положисту[19] корову, лошака та троє свиней з пацятами. Навіть волосний воєнком Щегловітов обурювався таким грабунком: «Да, Авєркій, с табой пєрєгнулі ми палку, канєшно. Но ти нє сєрчай, ми вєрньом тєбє всьо с ліхвой». — «А к-к-коли?» — заїкувато спитав Оверко. «Скоро, — заспокоїв його Щегловітов. — Вот пастроім камунізм, і гасударство тєбє всьо вєрньот».

Повернули поки що тільки коня замість лошака, та й то Оверко забрав його силою у покійного воєнкома Щегловітова. Добрий кінь трапився — сидячи на ньому, Оверко й тепер відчував шенкелями[20], як шумує кров під його вороною шкірою. Змокрілий жеребчик вилискував глянсом.

Гарно було! Грім відкочувався десь на Глеваху, попереду блищали мокрі осокори, руді від глини струмки бігли вздовж путівця. У шумі дощу глухішими стали Марусині команди:

— Галдун — на дерева!

— Кулібаба — посадка!

— Ліпка — в обхід!

Саків Галдун з двома десятками козаків подався на осокори, Санько Кулібаба повів найбільший відділ на лісопосадку, Льодзьо Ліпка погнав за посадку в обхід.

Маруся розвернула Нарциса до скирти. Вона відчувала, що ворог десь близько, зараз хлопці на нього наскочать і тоді — що кому на роду написано. За пеленою дощу Маруся не помітила небезпеку, впритул налетіла на червоноармійця за скиртою — побачила прямо перед собою мокру блискучу шкірянку й сіре обличчя в кашкеті з темною зіркою. Разом із пострілом Маруся відчула, як по щоці цвьохнув гарячий струмінь повітря від кулі. Тієї ж миті в її руці підстрибнув наган. Той, що був у кашкеті, вхопився за груди і впав ницьма під ноги Нарциса. Його зойк був схожий на відсирілий постріл.

Глухо заторохтів «люйс». То Степан Помпа, не злізаючи з коня, «помпував» червоних уже олов’яним дощем. Стрілянина спалахнула за осокорами, охнула граната в лісопосадці. Першого, хто підвернувся під ліву руку, Микита Шульга «розколов» навхрест. Із козаків упав тільки Льодзьо Ліпка, він полетів сторч головою разом з горбоносим Киргизом, обоє вони ще довго їхали поповзом по слизькій траві, і не знати було, хто з них живий, а хто мертвий. Виявилося, що живі обидва, — у Киргиза відірвалася підкова, він спіткнувся і дав сторчака, притиснувши Льодзьові ногу до землі. Поки Ліпка прийшов до тями, бій закінчився.

Його й боєм назвати важко, так собі, колотнеча. Може, тому, що відразу впав командир, може, червоних налякали шаблі чи дике іржання бідолашного Киргиза, але вони почали підіймати руки. При цьому — Маруся вперше таке побачила — вганяли гвинтівки дулом у землю. Козакам це не подобалося, вони не любили стріляти у неозброєних і жалувати їх теж не любили — то все одно, що відкладати борги на потім. Хлопці, як і їхній товариш Оверко Лапай, звикли розраховуватися відразу, не чекаючи комунізму.

Разом із колотнечею закінчився дощ. Він ущух раптово, й залягла така густа тиша, що в неї можна було встромити багнет. Прозоро засвітилося повітря, над полем подекуди здіймалися низькі хмарини — після грози парувала земля.

Маруся зіскочила з коня і, подзенькуючи острогами, підійшла до скирти. Червоний командир у чорній шкірянці й темно-синьому галіфе лежав долілиць, зарившись носом у землю. Біля нього валявся бінокль з розбитими скельцями.

— Йому не жарко в цій шкурі? — спитав Оверко Лапай.

— Уже ні, — сказав Саків Галдун. — Хочеш позичити?

— А дірок там багато? — допитувався зануда Лапай.

— Кажись, одна.

— Хе, одна. А якщо куля пройшла навиліт?

— Тоді дві, — сказав Галдун.

— Пані отаманшо, — почула Маруся позад себе голос ад’ютанта Василя Матіяша. — Там… полонені просяться.

— У нас нема полонених, — не озираючись, сказала Маруся.

Василь переступив з ноги на ногу.

— Так, але вони хочуть вам щось сказати.

— Підведіть.

Їх було з півтора десятка. Ще молоді, мабуть, комсомолята, вони бадьорилися з останніх сил, але обличчя були вже мертвотно-бліді.

— Ви справді отаманша? — недовірливо дивився на неї високий, згорблений у плечах молодик.

— Кажіть що хотіли.

— Тут таке діло, — перевів він подих. — Дозвольте нам перед смертю заспівать інтернаціонал.

— Замість молитви? — спитала Маруся.

— Ми в Бога не віримо. — Хлопчина вже цокотів зубами, але намагався тримати фасон.

— Ну, якщо ви так себе відспівуєте, то будь ласка…

Вони щільніше зійшлися в шеренгу, якось ураз наїжачились і, тулячись плечем до плеча, затягли «Вставай, проклятьєм заклєймьонний…» Співали не в лад, але так натхненно й натужно, що на шиях випиналися жили. Це було б дуже зворушливо, якби під ту врочисту хвилину співці дивилися в небо чи в омріяну далечінь, а то ж ні — вони невідь-чому втупилися у свого командира, що так і лежав біля скирти носом у землю. Мимоволі виходило так, наче його благали, що вставай, мовляв, «проклятьєм заклєймьонний», весь світ голодний, а ти вилежуєшся тут під скиртою. Моторошним видався їхній спів, навіть не спів, а хлипке завивання, від якого в Марусі по спині пробігли мурашки.

— Так колись моя коза на льоду кричала, — підсумував Саків Галдун.

— А балакають вони по-нашому, — сказав жалісливий Микита Шульга. — Може, всипемо нагаїв, та й нехай ідуть собі по домах?

— Добре, — погодилася Маруся. — Але спершу давайте запитаємо в них. — І звернулася до хлопця, що дзвенів зубами:

— Що б ви зробили, якби нас захопили в полон?

Довготелесий ковтнув повітря. Він відчув, що всі,