Вільгельм Гауф - Малий Мук (Збірник)

class="a">[5], у капудан-паші[6] — у всіх, навіть у самого султана». «Годі й казати, — вигукував четвертий, — небо благословляє кожен його крок! Він особа багата й значна, але — знаєте, що я маю на увазі?!» «Ще б пак, ще б пак, — шепотіли в юрбі, — що правда, то правда, — він відбуває своє лихо; кому б схотілося помінятися з ним долею; він багатий і значний, але, але…»

Пишний будинок Алі-Бану стояв посеред найкрасивішого майдану Александрії. Перед будинком розкинулася широка тераса, викладена мармуром і затінена пальмами. Увечері Алі-Бану полюбляв посидіти там і попахкати кальяном. На достатній віддалі дванадцять виряджених невільників ловили його погляд — в одного був для нього напоготові листок бетелю, другий тримав парасолю, третій — золоті таці зі смачним шербетом, четвертий опахалом з павиного пір'я відганяв мух од свого пана; співаки з лютнями і флейтами чекали, коли він захоче потішити собі вуха музикою; а наймудріший із невільників м'явся із сувоями: раптом панові закортить послухати, що в них написано. Та марно дожидали вони від нього знаку: його не тягнуло на музику й спів, не хотілося слухати вислови й вірші мудрих піїтів минулого, не кортіло покуштувати шербету чи пожувати бетелю, — ба раб з опахалом з павиного пір'я і той даремно прів — пан не помічав, що біля нього дзижчить муха. А перехожі раз по раз зупинялись і дивувалися з пишності будинку, з гарно вбраних рабів, з тієї зручності, якою він себе оточив; але потім, перевівши погляд на шейха, що сидів під пальмами серйозний і похмурий і не зводив очей з голубуватого димку, який звивався над кальяном, вони хитали головою і говорили: «Справді, цей багач — бідняк. Він, заможний, бідніший за останнього жебрака, пророк недоділив йому розуму, щоб він міг утішатися зі свого багатства».

Так казали перехожі, сміялись і йшли своєю дорогою.

Якось увечері, коли шейх, оточений усією земною розкішшю, сидів, як завжди, в тіні пальм на порозі свого будинку і наодинці сумно курив кальян, неподалік зібралося кілька хлопців; вони дивилися на нього і сміялися.

— Шейх Алі-Бану і справді дурень, — урешті кинув один із них, — Мені б його скарби, я дав би їм лад. День у день купався б я в достатках. У просторих моїх світлицях бенкетували б друзі, радість і сміх лунали б у цих сумних склепіннях.

— Атож, воно було б незле, — заперечив другий, — хіба що з численними друзями, мабуть, швидко пустиш усе майно на вітер, а хоч би його було без ліку, як у султана — хай благословить його пророк! Умощувався б я надвечір тут, під пальмами, на цій чудовій терасі, наказував би рабиням співати і грати, покликав би танцівниць, і вони б танцювали, і стрибали, і хтозна-як вигопцьовували. А я повагом пихкав би кальяном, ласував смачним шербетом і насолоджувався всім, наче правитель Багдада.

— Шейх, — мовив третій хлопець, який був писарем, — шейх, певно, людина вчена і мудра, воно-то так. Те, як він тлумачить Коран, свідчить про його начитаність і глибоке знання всіх поетів і мудрих писань. Але хіба життя, яке він провадить, до шмиги розумному чоловікові? Он стоїть невільник із цілим оберемком сувоїв; я віддав би свій святковий одяг за можливість прочитати бодай один із них, адже всі вони, звичайно, річ страх яка рідкісна. А він що?! Сидить собі й курить, а про книги йому байдуже. Був би я шейхом Алі-Бану, то раб читав би мені, доки не захрип, або ж не запала ніч. Але тоді і він мав би мені читати, поки я не засну.

— Ти ба! Ви і справді тямите в тому, як улаштувати приємне життя, — засміявся четвертий. — їсти й пити, співати й танцювати, читати вислови і слухати вірші жалюгідних поетів! Ні, я провадив би життя на інший лад. У шейха прекрасні коні, верблюди і купа грошей. На його місці я пустився б у далеку дорогу і їхав би, їхав на край світу, до самої Московії. Щоб глянути на земні дивовижі, я не побоявся б найдальшої дороги. Ось як би я вчинив, бувши ним.

— Юність — чудова пора, у цьому віці все тішить, — мовив непоказний старигань, який стояв неподалік і слухав хлопців. — Однак дозвольте мені сказати, що юність нерозважлива, дурно плескає і сама не здогадується.

— Що ви хочете сказати, дідусю? — з подивом запитали хлопці. — Чи не нас часом ви маєте на увазі? Що вам до того, осуджуємо ми те, як живе шейх, чи ні?

— Якщо хто знає що-небудь краще за іншого, хай направить його помилку, так звелів пророк, — заперечив старий. — Щоправда, небо благословило шейха багатством, у нього є все, чого душа забажає; а в того, що нині він похмурий і невеселий, є своя причина. Гадаєте, він завжди був таким? Е, ні, я бачив його п'ятнадцять років тому; тоді він вирізнявся веселою і невгамовною вдачею, як газель, жив радісно і насолоджувався життям. У ту пору він мав сина, утіху своїх очей, красивого й освіченого; і кожен, хто його бачив і чув, заздрив шейхові, що в нього є такий скарб, — синові йшов лише десятий рік, а вчений він був, як дехто навряд чи буде і у вісімнадцять.

— І він помер? Бідолашний шейх! — вигукнув юний переписувач.

— Для шейха було б утіхою дізнатися, що син його повернувся в рідну домівку, в оселю пророка, де йому жилося б краще, ніж тут, в Александрії. Однак те, що пережив він, куди гірше. У ті дні франки наскочили на нашу землю, мов голодні вовки, й пішли на нас війною. Вони захопили Александрію й звідси робили набіги чимраз далі вглиб країни, воювали з мамелюками. Шейх був розумною людиною і вмів з ними ладнати. Але чи то вони поласилися на його багатство, чи то він допоміг своїм одновірцям, точно не скажу, — словом, прийшли вони якось до нього і звинуватили в тому, що він нібито потайки постачає мамелюкам зброю, коней і харчі. Хоч як шейх доводив, що він не винен, ніщо не допомогло; франки — народ грубий і бездушний, вони готові на все, коли йдеться про гроші. Тим-то вони забрали в заручники його сина, на ім'я Кайрам. Шейх запропонував за нього купу грошей, але франки хотіли збільшити викуп і не відпускали його сина. Ні з того ні з сього їхній паша, чи як там його називають, віддав наказ готуватися до відплиття. В Александрії про це